Парасолька святого Петра

Дюрі відчув, що тепер треба щось сказати, та не знаходив слів. Ця дитина з чаруючим щебетливим голосом засоромлювала його. До того ж по канцелярії (як із властивою Бабасеку пихою називали що просту кімнату) линув якийсь своєрідний солодкий, п'янкий аромат.

Він стояв мовчки, безпорадно, неначе чогось чекаючи. Можливо, дзенькоту невидимого дзвоника? Або винагороди?

Тиша і справді була нестерпна. Звичайно, причиною її було становище, що склалося, становище дуже ніякове.

Нарешті і дівчина помітила, що він не виходить, і порушила тишу:

   —  О Господи, на радощах я мало не забула, що за знахідку... як би це сказати...

Дюрі миттю зрозумів, що вона збирається сказати (притуплений розум у хвилину небезпеки блискавично стає гнучкий), і інстинктивно назвав своє ім'я, загородившись ним, як щитом:

   —  Я доктор Дєрдь Вібра з Бестерце.

Дівчина-підліток радісно сплеснула руками:

   —  Господи, яке щастя! Нам якраз дуже потрібний доктор. Бідолашна мадам...

Саме це маленьке непорозуміння і було потрібне. Воно, як промокальний папір, що всмоктує чорнило, відразу поглинуло розгубленість.

Дюрі усміхнувся.

   —  На жаль, панночко, хоч я і доктор, але не лікар, а всього лиш адвокат.

Засмучена своєю помилкою, дівчина почервоніла, зате Мравучан одразу здобувся на слово:

   —  Що ви сказали? Ви Вібра, славний молодий Вібра? Ось це чудово! Хто б міг подумати! До дідька, тепер мені все ясно! (Мравучан ляснув себе по голові). Ваша милість, напевно, розслідує якийсь злочин. Я повинен був це зрозуміти ще у Розалії. Та хай йому всячина, такий пан не буде купувати без причини старе ганчір'я! Ось тобі маєш, сам Господь Бог вас прислав сюди! А ми саме обговорюємо таку заплутану справу, що ради собі не можемо дати, як її розв’язати. О-о, панночко Веронко! Яке це щастя, що ваші серги знайшов такий відомий адвокат!

Веронка потай поглянула на такого відомого адвоката і тільки зараз помітила, який він гарний, який панський у нього вигляд: серце її злякано затріпотіло від думки, що вона мало не запропонувала йому п'ять форинтів, які Мравучан порадив дати у винагороду тому, хто знайде серги.

А Мравучан, своєю чергою, поквапливо присунув до адвоката стілець і дещо заклопотано окинув оком неприбрану канцелярію, де панував прикрий нелад: довкола валялися перев'язані стоси паперів, відібрані в заставу кожухи, повстяники, порожні склянки та пляшки, оскільки панове сенатори після кожного суду присуджували сторони до видачі могоричу, який і розпивався в цій-таки кімнаті. Та так воно і мусить бути: видавивши з себе істину, треба було увібрати нову, а істина, як відомо, у вині. Вигляд канцелярії і справді остаточно засмутив би в цю хвилину бургомістра, якби на очі йому не потрапив портрет барона Радванського, що висів на стіні. Портрет все ж таки надавав кімнаті певної гідності та врочистості. Мравучану пристрасно захотілося, щоб його ясновельможність ожив, — яке незвично вишукане товариство побачив би барон тут!

Але оскільки його ясновельможність не виявив бажання оживати, бургомістр дав волю власному чванству:

   —  Я бідна людина, але навіть за сто форинтів не відмовився б від честі вітати в своїй канцелярії таке шановне товариство. Та хай йому всячина, оце так! Найвідоміший адвокат комітету і найвродливіша панночка...

   —  Та що ви, дядечку Мравучан!— скрикнула Веронка, і обличчя її спалахнуло від сорому, наче смолоскип.

   —  Но-но, — сказав Мравучан, — що правда, то не гріх. Не треба, моя люба, соромитися того, що ви вродлива. Я й сам був красень мальований, та ніколи того не соромився. І, нарешті, гарне личко дуже допомагає жінкам. Чи не так, пане адвокат?