Парасолька святого Петра

   —  Пусте, — бадьорим тоном сказав Мравучан, — коні є, а коляску ми десь позичимо.

У Веронки навіть мурашки по спині побігли, вона затрусила головою, дві великі сліпучі коси зашерхотіли, захвилювалися на плечах.

   —  Я на цих конях? Ніколи!

   —  Ет, мила панночко, не треба сприймати цих коней серйозно! У них характер непостійний. Чому так сталося? Біля цегельні стоїть капосний вітряк, тому що, Господи прости, у місті все повинно бути. Життя йде вперед! Еге ж, уперед, хоче чи не хоче цього пан сенатор Файка. Отож, кажу вам, стоїть там вітряк. Це я наказав його збудувати, — нас-бо завжди дражнили, що у нас немає води. Ну, добре, думаю, запряжу вітер, примушу його зерно молоти. Звичайно, коні цього не зрозуміли: норовисті коні, з Верховини, вони ніколи ще не бачили такого жахливого звіра з величезними крилами, що обертаються в повітрі. Ну, злякалися — і в чвал. Не треба на них за це гніватися! Випарує з їхніх голів переляк, і вони тихо га сумирно повезуть вас додому, от побачите.

   —  Ні, ні, я їх боюся! О, які вони були страшні! Коли б ви тільки бачили! І близько до них не підійду! Я сама і пішки могла б дійти, та тільки бідолашна мадам Крісбай...

   —  Тільки цього нам бракувало, — жахнувся Мравучан. — Щоб я відпустив сестричку мого любого глоговського священика пішки на її крихітних ніжках! Отакої! Щоб наш маленький ангел тупав серед гір: туп-туп у своїх черевичках із еверластика. Сказав би годі наш шановний дорогий отець Янош: «Ну й лиха ж людина мій друг Мравучан! Скільки разів я пригощав його, у молоці-маслі купав, а він відпустив одним єдине моє малесеньке золотко!» Ось це було б чудово! Та ліпше я на власній спині донесу панночку до глоговської парафії!

Веронка із вдячністю подивилася на Мравучана, а Дюрі замислився про те, чи витримав би Мравучан, якби на світі не було інших засобів пересування і йому довелося б нести дівчину на спині. Чи не сталося б так, що нести її довелося б йому, Дюрі? Адже Мравучан не дуже міцний, літній уже чоловік...

І він з цікавістю почав прикидати, яка фізична сила бургомістра, оглянув плечі, груди, неначе зараз і справді найживотрепетнішим питанням було, хто ж понесе на спині Веронку.

Дюрі вирішив, що Мравучан чоловік слабий, сили якого підупали, і, посміхаючись, відчув, що це йому навіть приємно.

І уявити собі трудно іноді, наскільки легковажні думки можуть з'явитися в голові у людини і з яких далеких каналів просочується часом перша крапля кохання!

   —  Нічого, нічого, серденько моє! — Мравучан за всяку ціну хотів заспокоїти дівчину. — Насамперед відпочиньте, а ми потім усе обміркуємо, ніякої біди не станеться. Звичайно, краще було б знайти інших коней.

Але що вдієш! У Бабасеку коней не тримають, на волах їздять. Ось і у мене тільки воли. Гори є гори. У горах коні ні до чого, адже тут тільки ступою можна їхати, а для цього і віл годиться. Тут басувати, а чи у чвал коня піднімати, головою ризикувати не доводиться, місця не ті. Просто тягнути треба — і край, — а для цього і воли добрі. Кінь у наших краях нудьгує, ніяк рости не хоче, наче каже: «Нема дурних! Краще навік лошатком залишитися». Тутешні коні не набагато більші від кішки, і дивитися на них гидко!

Він ще довго пряв та снував нитки слів, лаючи на всі заставки місцеву породу коней, поки його урвав Дюрі:

   —  Але ж у мене є коляска, панночко, і я з задоволенням повезу вас додому.

   —  Правда?— радісно вигукнув Мравучан. — Я знав, що ви справжній кавалер! Але, ради Бога, чому ви раніше мовчали?

   —  Таж ви не дали мені й слова промовити!

   —  Вірно, вірно, — добросердно розсміявся Мравучан. — Отже, відвезете?

   —  Звичайно! Навіть коли б я і не збирався у Глогову.

   —  А ви туди їдете?— вражено запитала Веронка.

   —  Так.