Парасолька святого Петра

   —  Священик не наш слуга був, а Божий. Нехай кожний своєму слузі й платить.

Поцінували ми спадщину і вирішили, поки візник запрягає коні, зазирнути на хвильку до школи — становому подобалося грати роль покровителя наук.

Школа була розташована в низенькому, напівзруйнованому будиночку із солом'яною стріхою, — дранку у Глогові міг, природно, мати лиш Господь Бог: проте і його житло було доволі скромне: дзвіниці йому не поставили, за неї правила невелика бантина із дзвоном.

Учитель чекав нас на подвір'ї. Якщо пам'ять мене не зраджує, звали його Дєрдь Майзік. Це був кремезний, міцний чолов'яга у повному розквіті сил, з розумним інтелігентним обличчям та прямою і щирою мовою, що одразу привертала людей до нього.

Учитель завів нас у клас: старанно зачесані дівчатка сиділи ліворуч, хлопчики — праворуч. Коли ми увійшли, діти галасливо підвелися й співучими голосами протягли:

   —  Вітайте, пані, вітайте! (Добрий день, панове!)

Діти були рум'яні, кругловиді: усі вони втупилися в нас широко розкритими оченятами однакового горіхового кольору. Становий поставив їм кілька запитань, певна річ, нескладних: чи єдиний Бог, як називається наша країна тощо, — однак дітей вони захопили зненацька і примусили замислитися.

Та становий, людина поблажлива, по-дружньому поплескав учителя по плечу:

   —  Я задоволений, amice[1].

Учитель вклонився і, як був без шапки, провів нас у двір.

   —  Гарні дітлахи, — весело промовив становий, — але чому це так, domine frater[2], що всі вони такі схожі одне на одного?

Глоговський наставник дещо зніяковів, та потім його чисте рум'яне обличчя блиснуло неудавано веселим поглядом:

   —  Бачите, ваша честь, влітку все чоловіче населення Глогови розходиться по долині на польові роботи, і я до самої осені залишаюся сам-один як палець. — На устах у нього заясніла лукава посмішка. — Ви мене зрозуміли, ваша честь?

   —  І давно ви тут?— пожвавішав становий.

   —  Чотирнадцять років, прошу пана. З питання бачу, що зволили мене зрозуміти.

Цей короткий діалог зберігся у моїй пам'яті і досі. Посідавши в коляску, ми із становим знай згадували його і ще довго сміялися між собою. Дома становий частенько розповідав про цю пригоду гостям, потішаючи їх нею, як найбільшими ласощами.

Минуло зо два тижні, і з Глогови прийшла звістка, що туди призначено нового священика, якогось молодого капелана, на ім'я Янош Бейї. В зв'язку з цим становий, добре пам'ятаю, зауважив:

   —  Тепер принаймні наш наставник не буде такий самотній у літню пору.

НОВИЙ СВЯЩЕНИК У ГЛОГОВІ

До Глогови прибув новий священик. Привезли його глоговські парафіяни на єдиному старенькому возі, до якого запрягли дві криворогі корівчини. Дорогою церковний сторож Петер Славік навіть доїв їх у цеберко і пригощав молоком молодого попа.