Парасолька святого Петра

   —  Так, так, аж занадто, — відповів адвокат.

   —  Можна найняти оповісника й оголосити, що той, хто розповість що-небудь про випадок з парасолькою, який стався багато років тому, одержить винагороду. Я впевнений, що через годину у вас уже будуть точні відомості. У такому малесенькому селі люди все знають.

   —  Це зайве, — зауважив адвокат, — я сам зараз же вирушаю до Глогови. Але за люб'язність дуже вам вдячний.

   —  Ох, пане, це я вам дякую. Ви по-князівському нагородили мене за таку дрібницю. Мені навіть соромно. То не жарт, п’ятдесят форинтів! Я б і за форинт вам усе розповів.

Адвокат посміхнувся.

   —  А я б і тисячу вам дав за це, пане Моріц.

І він поквапливо рушив уздовж пофарбованих у синій колір воріт будинку Шрамека, біля яких зелевніцькі молодиці-чепурухи торгували довгими в'язанками лісових горіхів, складеними у великі купки вінками цибулі і де все ще віддавали перевагу товарообміну над грошима. А Моріц вражено дивився услід адвокату доти, доки міг його бачити. «Тисячу форинтів дав би!» — повторив він до себе і, хитаючи головою, почвалав за купленою ним у лештського різника корівчиною.

СЕРГИ

З відкритого вікна корчми, що стояла трохи навскіс від будинку Шрамека, долинав веселий ярмарковий галас. Тобто, пробачте, не корчми, а ресторану — так її призвичаїлися називати бабасекці, і з повним правом, оскільки над входом до неї висів не який-небудь простенький жмутик ялівцю, як це заведено у сільських корчмах, а значно аристократичніший букет із стружок. Далеко відлунювало терликання пельшецьких циган-саманників. Цікаві до всього словацькі молодички із зачісками, укладеними «жабкою», в чепурненьких очіпках з мережаними квадратиками, що задерикувато звисали над вухами, стрункі дівчата з ясно-червоними стрічками у білих, наче куделя, косах зазирали до вікон, а зачувши звуки найбільш запальних пісень, пускалися в танок просто неба.

Але звичайна цікавість перемагає пісню. Грайливий танок раптом урвався: у супроводі великого натовпу до корчми наближався міський гайдук Янош Фіала з великим барабаном на шиї. Зупинившись, він щосили забив у барабан.

Ну, що ж там могло незвичайне статися? Можливо, ніжні гуси пані Мравучан зникли з толоки?

Найнетерплячіші накинулися на Фіалу, почали допитуватися, що сталося, — але хіба ж він випустить з рота свою запекачку[25] навіть за всі скарби світу? Та й він взагалі чоловік гоноровитий і нізащо не повідомить приватним способом офіційні відомості.

Отож спочатку він протарабанив на своєму барабані те, що належало, і аж тоді, розмахуючи барабанними паличками, почав вигукувати могутнім голосом:

   —  Доводиться до відома, кого це стосується, що на дорозі між цегельнею і церквою загублені золоті серги з дорогоцінним зеленим каменем. Чесній людині, яка принесе їх у ратушу, видадуть відповідну винагороду.

Почувши звуки барабанного бою, Дюрі зупинився на хвилинку, вислухав повідомлення і посміявся з того, про що гаряче почали сперечатися дівчата та молодиці:

   —  Овва, та хіба я віддала б, якби знайшла, — сказала одна.

   —  Я б собі зробила з них золоту шпильку для волосся, — додала друга.

   —  Зглянься, о Господи!— звівши очі до неба, почала благати третя.

   —  Та не на небо ти дивися, дурна! Якщо хочеш знайти, у землю дивитися треба, — порадила четверта.

І от тобі маєш! Примхлива доля вирішила по-своєму: знайшов серги той, хто зовсім цього і не бажав. А був це