Парасолька святого Петра

Раніше бабасекські молодиці часто носили у кухлях жуків до Зойома, де аптекар купував їх за якісь дрібні гроші, але благородне місто у своєму останньому указі заборонило ці махінації, заявивши: «Ми самі маємо право на аптеку. Ми не дозволимо вивозити жуків...» Пильнував, гаразд пильнував свого діла далекоглядний Мравучан!

Дюрі коротко повідомив, навіщо він прибув, сказав, що хоче розшукати як реліквію улюблену парасольку батька, яку поніс із собою старий Йонаш.

   —  Вам що-небудь про це відомо?

   —  Відомо, — незадоволено відповів Моріц, з чийого обличчя знати було розчарування, що мова йтиме про таку дрібницю.

   —  Я пропоную вам п'ятдесят форинтів, якщо ви вкажете мені вірний шлях і пошуки будуть вдалі.

Моріц злякано стягнув із себе шапку. Півсотні форинтів за подерту парасольку! Еге! Чи не сам це герцог Кобурзький із Сентантала! Він миттю оцінив, у який доб- ротнцй костюм одягнений незнайомець.

   —  Парасольку знайти можна, — сказав він з неприхованою пожадливістю, але, замислившись, стримано додав:— Мені здається...

   —  Кажіть усе, що знаєте!

Деякий час Моріц зосереджено мовчав, невиразні спогади про батька громадилися в голові, неначе купа колючок.

   —  Так-так, парасолька! Стривайте, коли ж це було? Чотирнадцять, а може, й п'ятнадцять років минуло відтоді, як зник батько, багато чого призабулося... одне точно — коли ми з молодшим братом вирушили на розшуки, то перший слід виявили у Підграді, а далі й увесь шлях його простежили. У Підграді батько ще цілком сповна розуму був, продав там якісь дрібнички селянам, заночував у корчмі і за два форинти купив стару печатку в одного дрібного шляхтича на ім'я Ракшані. Тоді ще батько добре кумекав, бо, коли його виловили з Гараму, ту печатку ми знайшли у нього в кишені і за п'ятдесят форинтів продали антиквару: виявилося, що це була печатка Віда Мохораї і відносилася до часів Арпадів.

   —  Усе це прекрасно, але подробиці мене не цікавлять, пане Моріц, — нетерпляче перебив його наш герой.

   —  Потім ще переконаєтеся, як це цікаво.

   —  Можливо, але ж до парасольки це не стосується.

   —  Отож-то й є, що стосується. Тільки, прошу вас, уважніше слухайте. У Підграді я дізнався, що звідти батько подався в Абеллову. Ну, і я пішов в Абеллову. Те, що я там почув, навело мене на думку, що батько спав з розуму — адже він завжди був схильний до меланхолії. Справді — там люди розповіли, що він скуповував у селян крейцери з ангелами, даючи по чотири крейцери за штуку. Однак потім виявилося, що я помилився в цій своїй думці.

   —  Як? Він усе ще був при доброму розумі?

   —  Так. Справа в тому, що через кілька днів після нього в Абеллову прийшли два єврейських парубки, вони принесли з собою по повній торбі крейцерів з ангелами, які абелловці скупили у них по три крейцери за штуку, вже знаючи, що їхня ціна — чотири.

   —  І тому можливо...

   —  Не тільки можливо, точно! Ці два молодих шахраї доручили купівлю крейцерів моєму чесному старому батькові, і він, сам того не відаючи, став спільником їхнього злочину. І все ж таки в голові у нього вже якихось клепок бракувало, інакше він не дав би себе ошукати. З Абеллови березовим лісом Вісока Гора він пішов у Долінку, але тут ми не змогли виявити в його поведінці нічого особливого, хоча пробув він там два дні. Однак у наступному селі, у Стречньо, за ним уже бігали дітлахи, дражнили, як колись Іллю-пророка, а він, розв'язавши свій клунок (не Ілля-пророк, а мій батечко), жбурляв у них товарами. У Стречньо і через п'ятдесят років не забудуть той день, коли кокосове мило, коралові намиста, ножі та гармоніки сипалися на людей, наче манна небесна. Я чув, відтоді притчею стало: приходив, мовляв, одного разу до Стречньо причинний єврей...

   —  Чорт з ним, із Стречньо! Ви діло кажіть!

   —  А от ми вже й до суті дійшли. У Кобольніку, там, де червона дзвіниця, мого бідного батька бачили вже без клунка. В одній руці він тримав палицю, в іншій парасольку і розмахував нею, відганяючи нацькованих на нього собак. Отже, там парасолька у нього ще була.