Парасолька святого Петра

Вона враз стала жвавою та моторною, наче веретено, і, зачинивши знадвору внутрішні скляні двері крамниці, швиденько задріботіла по двору до драбини, тепер уже сама бажаючи піднятися й допомогти Дюрі.

   —  Ні, ні, залишайтеся внизу, пані Мюнц. Що скажуть люди, — жартома додав він, — якщо побачать, як ми удвох піднімаємося на горище?

Матуся Розалія, весело розсміявшись, сплеснула руками.

   —  Ох, ваша милість, серденько моє! Де вже мені про це думати! Мені навіть ваш батечко нічого не відписав. Але ж колись... — Вона пригладила скуйовджене попереду сиве волосся. — Ну, підіймайтеся, душа моя.

Добрі півгодини порпався Дюрі Вібра нагорі серед мотлоху вдови Мюнц, а вона двічі вибігала з крамниці поцікавитися, як ідуть справи. Це п'ятдесят форинтів зробили її такою нетерплячою.

   —  Гаряче чи холодно? — спитала вона, коли нарешті побачила Дюрі, що спускався спиною вперед по драбині. Питання було зайве: він спустився без парасольки.

   —  Я все передивився, — сказав він засмучено. — Тієї парасольки немає.

Єврейка скривила нещасну міну, її подвійне підборіддя жалібно затремтіло, а очі часто закліпали. «Ой-вей, куди ж його міг запроторити цей дурний Йонаш? — бурмотіла вона. — П'ятдесят форинтів! Оце маєш! У Йонаша ніколи не було нюху!»

   —  Напевно, ваш чоловік сам носив цю парасольку. Пан Столарік, нинішній голова суду, каже, що бачив парасольку у нього в руках, він точно пам'ятає.

   —  А як виглядала парасолька?

   —  Червоного кольору, з бурою латкою зверху, довкола по краю матерії — вузька смужка зелених квіточок: ручка чорна, дерев'яна, на кінці сірий кістяний набалдашник.

Молодиця Розалія скрикнула:

   —  Щоб мені до раю не потрапити, коли не цю парасольку поніс із собою Йонаш в останній раз! От наче зараз перед очима стоїть! Цю парасольку він поніс, їй-богу, цю...

   —  І дуже погано зробив.

Матуся Розалія почала захищати чоловіка:

   —  Звідки ж йому було знати, яку парасольку залишати дома? Не було у нього нюху.

   —  Отже, кінець!— зітхнув адвокат; безпорадно застигши, стояв він біля сходів, наче Марій серед руїн Карфагена: тільки від його Карфагена навіть руїн не залишилося — надія розтанула у повітрі як дим, з якого вона була зіткана.

Неохоче вийшовши за хвіртку, він попрямував до коляски, а стара незграбно тюпала слідом, перехиляючись з ноги на ногу, наче вгодована гуска. Однак на вулиці вона раптом гарячково схопила Дюрі Вібра за комір.

   —  Ей, стривайте-но! Зовсім забула. Адже нині приїхав мене провідати син Моріц — різник з Іпойшага: він тут вівці купуватиме. Мій Моріц усе знає, і щоб мені ніколи в рай не потрапити (матусі Розалії, як видно, набагато більше хотілося залишитися на грішній землі), якщо йому невідомо що-небудь путнє про червону парасольку. Ідіть, душа моя, ваша милість, простісінько на базарний майдан, гуди, де вівці, і гукніть там найгарнішого молодика, це і буде мій син Моріц. Дуже вже він гарний, ох і гарний Моріц! Ви його тільки гукніть та пообіцяйте півсотні... Щоб мені у рай не потрапити, якщо Моріц не розповідав мені якось про цю парасольку. Коли пропав мій бідний Йонаш, Моріцка пішов його розшукувати, а знайшовши слід, ходив із села до села, розпитував, винюхував, поки все, нарешті, не з'ясувалося. — Матуся Розалія звела до неба повні сліз очі. — Ой, Йонаше, Йонаше! І що ти зробив з нами? Якщо вже розум тебе покинув, навіщо ж ти слідом за ним подався? Розуму і у твоїх синів досить.

Дюрі Вібра ладний був ухопитися навіть за соломинку. Не кажучи ні слова, він обійшов церкву з тилу і, проминувши намети, завалені підошвами для постолів та повстю, вийшов на базарний майдан.