Парасолька святого Петра

Ластатим обличчям Моріца потекли сльози; він зовсім розчулився, спогади стискали йому серце, навіть голос у нього став глухий і незвично ніжний:

   —  Довго ми потім шукали слідів по всій окрузі, та тільки в Леготі дещо дізналися. Якось у грозову літню ніч батько постукав до сторожа, що жив край села, але той, побачивши єврея, прогнав його. Тоді у батька вже не було ні капелюха, ні парасольки, тільки довга велика ковінька, якою він так часто ганяв нас у дитинстві.

   —  А, тепер я починаю розуміти вашу багатослівність. Він загубив парасольку десь між Кобольніком та Леготою.

   —  Так.

   —  Вірю, пане Моріц, але ж це все одно, що нічого. Ваш батько міг покинути парасольку в лісі, серед скель, і в найкращому випадку її хто-небудь знайшов і поніс на пшеничне поле, щоб зробити з неї опудало.

   —  Ні, було не так! Я знаю, як було.

   —  Та невже?

   —  Я дізнався випадково, бо шукав я не парасольку, — на біса була мені потрібна парасолька! — а батька. На горі Квет я зустрівся з гончарем. Він чвалав пішки поруч із своїм возом і виявився дуже балакучим. Як і у всіх інших подорожніх, я запитав у нього, чи не бачив він по дорозі такого-от з лиця єврея. «Звичайно, бачив, — відповів він, — кілька тижнів тому в самісіньку зливу я був у Глогові і бачив, як цей єврей накрив на ганку однієї хати парасолькою маленьку намоклу дитину, а потім пішов далі».

Адвокат жваво підхопився.

   —  Ого! А далі, далі!

   —  Нема чого далі казати, пане. Мені відомо тільки це, але цілком точно. Батька я пізнав, гончар його описав. До того ж і Глогова якраз лежить між Кобольніком та Леготою.

   —  Це цінні відомості!— вигукнув адвокат і вийняв з гамана п'ятдесят форинтів. — Візьміть за послугу. Хай вас Бог благословить!

І він кинувся вперед, неначе хорт, що нарешті почув слід. Уперед! Навздогін! Дюрі перестрибнув через рівчак, щоб, обминувши ялівник, якомога швидше вибратися на дорогу, до коляски. Якби він умів літати!

Він ішов швидко, але на хвилину зупинився за наметом торговця медовими пряниками біля рогожки, де палітурник із Зойома продавав друковані видання туроцсентмартонської «Матіци», і почав був читати перші рядки вірша, що сіяв зерна знання:

Словаки, слухайте! Хай знають всі навкруг:

Хто вам бажає зла, той вам не друг! —

коли раптом перед ним знову з’явився Моріц Мюнц.

   —  Пробачте, що біг за вами, — сказав він, — але мені здається, що я можу дати вам слушну пораду.

   —  Будь ласка.

   —  Зараз у місті багато глоговців, пане великоможний. Не знаю, чи так я вас титулую...