Парасолька святого Петра

Після недовгих розпитувань він наштовхнувся на Моріца Мюнца — кремезного, опасистого чоловічка з ластатим, наче індиче яйце, обличчям. Він був потворний, наче фавн. На боці в нього метлялося сталеве точило для ножів, що нагадувало лист осоки, на правій руці була витатуйована бичача голова.

У цю хвилину він торгувався, купуючи криворогу корову. Продавець, лештський кушнір, божився небом і землею, що корову, подібну до цієї, ще не купувала жодна жива душа у Бабасеку.

   —  Вона жере навіть солому, — казав він, — і все ж таки щодня по одинадцять кварт молока дає.

   —  Пусті балачки!— зневажливо відповідав Моріц Мюнц. — Я ж не теля, щоб її ссати. Навіщо ви вихваляєте, як вона доїться? Адже я різник. Заріжу худобу, розрубаю її та й продам.

   —  Це правда, — погодився чесний кушнір і з власного почину скинув п'ять форинтів.

Але, напевно, Моріцу і цього було не досить, він і далі мацав корову, потім сильно ударив її по лопатках.

   —  Скільки кісток!— скрикнув у відчаї, а потім, розкривши корові рота, почав роздивлятися Ті зуби. — Таж у неї й зубів уже катма!

   —  Що це ви, пане, про зуби турбуєтеся? — пробурчав чесний кушнір. — Невже ви і зуби збираєтеся продавати?

   —  Та ще й хвицає, підла худобина!

   —  Це нічого! Помре — і не буде хвицатися! Ви, я гадаю, розрубувати її будете, коли вона здохне...

Власний жарт розсмішив чесного кушніра, і, оскільки це додало йому доброго гумору, він спустив ціну ще на п'ять форинтів.

Але, напевно, і цього було мало Моріцу, він усе ще роздивлявся Бімбо, намагаючись знайти у ній нові й нові ґанджі, коли з'явився Дюрі Вібра й гукнув йому по-угорському:

   —  Можна вас на хвилинку, пане Мюнц!

Злякавшись, що упустить покупця, кушнір скинув ще

п’ять форинтів, і кмітливий Моріц зараз ударив по руках: він завжди добивав торгу понад вечір, коли господарі вже втрачали надію позбутися своєї худоби.

   —  Що бажаєте, пане?

   —  Я хотів би купити у вас те, що не належить ні мені, ні вам.

   —  Ну, такого краму на світі аж надто!— осміхнувся Мюнц. — Повірте, дешево віддам.

   —  Відійдімо трохи убік!

Дюрі вивів його з натовпу до міського колодязя, у тінь розложистого ясеня. Це дерево, що його благородне місто обнесло навкруги штахетником, поставивши під ним з обох боків лави, також мало стосунок до майбутньої величі Бабасека: його вузьке довгасте листя вкривали пахнучі мускусом золотаві та зелені жучки, які використовувалися для виготовлення якихось ліків; і ці витяжні шпанки (як називають їх вчені) були для начальства однією з причин сподіватися, що Бабасек коли-небудь одержить аптеку.