Парасолька святого Петра

   —  Як іде торгівля, молодице?

   —  Хвала Богу, синочки.

Люди раділи, та ще й як раділи, що їхня «молодичка» бистра, як ящірка, міцна, як горішок, і багатіє з дня на день; скрізь, куди б не потрапляли бабасекці з підводою чи фургоном, не могли вони нахвалитися своєю єврейкою:

   —  Але ж і заможна наша Розалія. Хай йому чорт, укривається наша Розалія пір'ям. Тільки у Бабасеку це і можливо. Золоте дно наш Бабасек. Поживне джерело... У Бабасеку жити ще можна.

Що й казати, улещували люди молодицю Розалію. Адже їй насправді вже сімдесятий рік пішов, а її тільки так і величали: „mlada pani” (молода пані). У цьому, безумовно, також була своя логіка. Коли вже так сталося, що всі найкращі титули захопив собі король і тільки йому одному дозволялося ними розпоряджатися, народ, відчувши себе суверенним, дарує як звання молодість. Ось я і кажу: шанували в тому місті молодицю Розалію, усім чим могли, їй догоджали, і коли через кілька років почали будувати для неї на ринку кам'яний будинок, кожний господар, що мав підводу, вважав своїм обов'язком обернутися по кілька разів з кіньми за камінням та за деревом, а батраки, ті без слова виходили відпрацювати день-два і не брали за це грошей; таких нероб, які намагалися б скараскатися цієї роботи, майже не було, — їм давали доброго чосу.

   —  Лиха людина, — казали про нероб ті, хто був більш розважливий та благородний. — Нікого не шанує: ні Бога, ні панотця, ні єврея.

Муніципальні власті дійшли навіть до того, що, на пропозицію далекоглядного бургомістра Бабасека Яноша Мравучана, здійснюючи новий поділ присадибних земель, спеціально виділили дві ділянки: одну під синагогу, другу під єврейське кладовище, хоча в місті була лише одним одна єврейка.

Але якщо подумати, то хіба не однаково? Майбутнє — попереду, і хто знає, що іще на них чекає у цьому майбутньому. А яка ж утіха, коли можна знічев'я докинути у розмові з захожими людьми: «Та це ж од бабасекського єврейського кладовища до того місця як палицею кинути», або «Зовсім із синагогою поруч», або ще щось подібне.

А мешканці ще дрібніших містечок, розташованих із Бабасеком у сусідстві, захлинаючись від люті і заздрощів, уїдливо сичали за плечима у щасливчиків:

   —  Ох, ці капосні бабасекці! Губу копилять до неба, нечестивці!

СЛІДИ ВЕДУТЬ У ГЛОГОВУ

Сонячного весняного дня легкий фургон зупинився перед крамницею вдови Мюнц. З нього вистрибнув молодий пан, котрий був — як нам вже відомо — не хто інший, як Дєрдь Вібра.

Молодиця Розалія, яка саме розмовляла з бургомістром Мравучаном і сенатором Гальбою, з цікавістю запитала молодого пана, що наближався до неї пружним кроком:

   —  Чого бажаєте?

   —  Ви — вдова Мюнц?

   —  Я.

   —  Мені хотілося б купити парасольку.

Обидва міські сенатори з подивом глянули на ясне, безхмарне небо.

«Хай йому чорт, — сам собі пробурчав далекоглядний Мравучан, — для чого це у таку погоду парасолька?» А вголос запитав:

   —  З яких це ж ви місць будете, вельможний пане?