Парасолька святого Петра

Тут хочеш чи не хочеш, а будеш напоготові — трапляється, такі раптом вітри повіють з боку комітетської управи, що тримайся твердо, бо як ні, то чисто тобі зруйнує все, з дозволу сказати, місто, в якому всього тільки сотень вісім чи дев'ять мешканців; тим-то і починають такі міста змагатися між собою, прагнучи довести свою життєздатність; кожний пнеться на доброго коня сісти, хоч у нього і шанька з вівсом до пари лише лошачому храпу... Ех, погано усе це скінчиться, люди, ось побачите, коли живі будете.

Отож славне місто Зойом стало до бою з Тот-Пелшецем.

   —  Яке ж то місто, коли у ньому і аптеки немає!

Отак би і втопив у ложці води Зойом свого суперника.

Але ж, Боже мій, не можуть-бо усі глухі закутки нагадувати Бестер це чи Лондон!

Ніде правди діти, місто Пелшец також собачого роду-приплоду — і воно без упину гавкало та підкусувало нещасний Бабасек:

   —  Яке це може бути місто! Там жодного єврея немає! Звичайна річ — коли вже єврей якесь місце проминув, то життя там зачахне і міста ніколи не буде.

А Бабасек теж свого не попустить, по-своєму під'юджує... Та тільки я зовсім не збирався описувати цю гризоту; я лише коротко хотів розповісти, яку вельмиповажний магістрат Бабасека здобув собі науку із запеклих заздрощів суперника — точнісінько так, як бджола висмоктує мед із отруйної квітки, — і почав переговори з вищезгаданою вдовою Йонаша Мюнца, запропонувавши їй переселитися до Бабасека, відкрити у центрі ринку крамничку просто навпроти кузні, щоб кожному подорожньому одразу у вічі впадала, і виставити у вітрині найбільш ходові товари, а саме: мило, батоги, рум'яна, синьку, кінські щітки, скребниці, шила, цвяхи, сіль, колісне мастило, шафран, імбир, цинамон, клей для чобіт, конопляну олію — словом, усе, що не родиться у межах Бабасека і в Бабасеку не виробляється, — адже, крім названих, на світі ще чимало таких товарів знайдеться.

Ось як удова Мюнц потрапила до Бабасека, і прийняли її там з великими почестями, уволяли усі її бажання, тільки що на руках не носили. (І правильно робили, бо пані Розалія важила щонайменше два центнери).

Спочатку багатьом не подобалось, що магістрат придбав для міста не єврея, а єврейку — адже наскільки пишномовніше та гордовитіше звучали б неначе ненароком сказані бабасекцем слова: «А наш єврей сказав те і се. Наш Моріц чи Тобіаш зробив те або се»; на пайку ж бабасекців припало лише: «Наша єврейка або наша Розалія», — а цього, загалом, було замало і звучало надто скромно. Одне слово, до Бабасека слід було привезти, звичайно, єврея з довгою бородою, з горбатим носом і, найкраще, з рудим волоссям — оце б то був справжній єврей!

Але пан Конопка, найметкіший із членів магістрату, який саме і провадив переговори з Розалією Мюнц і власного персоною виїжджав за нею та за її манаттям з підводами до Бестерце, власноручно заплівши квіти у гриви коням, яким припало доставити цю великої руки особу, пан Конопка зараз зацитькав незадоволених, виставивши аргумент, що збивав не гірше, ніж камінь, випущений з Давидової пращі.

— Та не будьте ви дурні! Адже правила колись в Угорщині королева, то що ж, тепер єврейка не зможе тримати у Бабасеку крамницю?

Що правда, то не гріх — і невдовзі усі заспокоїлися, ба навіть прихвалювали обраницю магістрату, надто коли на пурім або, приміром, на кущі[24] з усього світу з'їжджалися семеро синів Мюнц і перед очима цілого міста прогулювалися на міському майдані у святкових панських костюмах, у шнурованих черевиках та капелюхах.

Мешканці Бабасека не витримували, виходили у свої садочки і, бундючно надимаючись від гордощів за таке

показне видовище, перекидалися через тин зауваженнями:

   —  Далебі, куме, коли вже наше місто не місто, тоді й кажан лише комашка!

   —  Атож, — гладячи пузо, відповідав кум, — у Пелшеці і за десять років не побачили б стількох євреїв.

Матуся Мюнц, сидячи на звичному своєму місці у дверях крамнички з окулярами у мідній оправі на носі, — уже самі лише ці окуляри облагороджували Бабасек, надавали йому міського вигляду — із неодмінним в'язанням у руках, також милувалася синами: треба сказати, ця стара жінка мала привітне, симпатичне обличчя і у своєму сніжно-білому з оборками очіпку настільки природно поєднувалася з ринком, побіленими хатами і поважним фасадом магістрату, що кожен перехожий, проходячи повз неї, неодмінно здіймав капелюха, точно так, як робив це перед пам'ятником св. Яну Непомуку. (Насправді у Бабасеку тільки й було визначних місць, що ці два). Кожен якось інстинктивно відчував, що маленька кругленька бабуся тче канву майбутнього розквіту Бабасека.

   —  Боже помагай, молодице! Як ся маєте?

   —  Хвала Богу, синочки.