Парасолька святого Петра

   —  А доки я не зволю по-іншому розпорядитися, — відрубав на те Міхай Надь.

Так тривало днів з десять, коли оце пройшла чутка, ніби заможні господарі Мате Біллегі та Ференц Коцка ладнаються до Бестерцебані продавати пшеницю — бо, кажуть, тамтешні євреї не набралися ще розуму, не під пару нашим.

Міхай Надь миттю скористався з такої доброї нагоди:

   —  Везете збіжжя, то заразом і дитя з собою беріть, передайте братові-священику у Глогову. Якраз десь там по дорозі й трапиться вам ота Глогова.

   —  Як же це вона нам трапиться, і близько не буде, — заперечували господарі.

Отож-бо й глядіть, щоб трапилася — і край! — вирішив війт.

Що вже не відмовлялися, які лишень причини не вигадували: і гак великий давати треба, і в дорозі з дитиною натерпишся лиха — довелося таки підкоритися. Наказ є наказ. От одного ранку, у середу, навантажили віз пана Біллегі лантухами до самого вершечка, підняли нагору кошик і посадовили в нього Веронку та гуску — материзна бралася з собою. Молодиці з верхнього кінця села напекли медяників, калачів з маком, натоптали торбинку сушениць на дорогу сирітці, що їхала не знати куди, у чужий, страшний світ; коли важкий віз рушив з місця, заплакані молодиці навіть зойкнули, шкодуючи кришеняточко, яке не знало, куди й навіщо його везуть, бачило тільки, широко посміхаючись, як рушили коні й назустріч побігли будинки, сади, поля і дерева.

ГЛОГОВА ЗА ДАВНІХ ЧАСІВ

Глогову бачив не тільки пан Капіцані — бував у ній і сам автор цієї оповіді. Це занедбана, незатишна місцина, де серед голих скель, у тісній ущелині, притулилося маленьке сільце.

Куди не глянеш навкруги, нема тут і натяку на сякий-такий битий шлях, не те що на залізницю. Останнім часом, здається, між Бестерце і Шелмецбанею курсує якась тарадайка, однак до Глогови і вона не доходить. Мине ще півтисячоліття, не менше, перш ніж до Глогови сягне цивілізація. Ґрунти там глинисті, неродючі, непоступливі. Кажуть, що такі ґрунти мало до чого придатні — родить там лише овес та картопля, усе інше не приймається, — та й те мало не силоміць із матері землі вибивати доводиться.

Ні, не рідна мати ця земля, скоріше мачуха. Нутро її набите камінням, а поверхня порепана, взялася шкарубинами та рівчаками, краями яких хилиться під вітром біла ковила, наче сиві волоски на підборідді в старої баби.

Чи, може, ця земля занадто стара? Навряд чи старша за яку іншу. Лиш раніше виснажилася. Там, унизу, золотом колоситься рівнина, — багато тисячоліть вона живила самі билинки, а тут росли велетенські дуби, то й не диво, що земля швидше втомилася.

Так, тут панують убозтво та злидні, та все ж є в цьому краї якась чарівна принадність, мила серцю поезія. Могутні стрімчаки по-своєму прикрашують розкидані серед них благенькі хатинки. Недоречними були б тут величні замки — їхні химерні вежі перебивали б урочисту красу скель.

Повітря навколо напоєне пахощами бузини та ялівцю. Інших квітів тут немає. Хіба що в чиємусь садочку підніме маківку біла чи червона мальва, яку босонога дівчина-словачка з білим, наче конопля, волоссям поливає вранці з цеберка.

Ще й зараз неначе бачу маленьке словацьке село тисяча вісімсот сімдесят третього року — саме тоді я й завітав до нього, — хатинки, городики, засіяні люцерною та обсаджені кукурудзою, а посередині одну-дві сливи, попідпирані жердинами. Фруктові дерева свою справу знають, наче змовляються: «Нумо, погодуємо бідних словаків!»

У той час, коли я там був, у Глогові помер священик, і мені разом із становим довелося приймати спадок. Це не завдало нам якогось великого клопоту: після небіжчика зосталися лиш старі меблі та кілька ношених сутан.

Парафіяни оплакували свого пастиря.

   —  Сумирний був чоловік, — казали вони, — от господар з нього був ніякий. Та ніде правди діти, не було в нього і на чому господарювати.

   —  Пощо ж ви своєму пастирю та не платили більше? — дорікнув парафіянам становий.

Довготелесий словак, що мав волосся, заплетене у тугу кіску, хвацько підтягнув на череві пасок і відповів: