Парасолька святого Петра

   —  Ще б пак! Це був дуже чесний єврей, тим-то нічого путнього з нього не вийшло. Він часто бував у мене — ось наче зараз бачу його лисину з вінчиком білого волосся, що розвівається навкруги. Хай йому грець, — Столарік раптом підстрибнув, наче цап, — коли я бачив його востаннє, він тримав у руках червону парасольку Пала Грегорича! Чуєш, Дюрі, тепер я це пам'ятаю цілком виразно, я ще пожартував тоді: «Ви, Йонаше, знати, і на той світ заходите із вашим лотком; чи не там ви купили цю парасольку в Грегорича?» Мюнц засміявся і лагідно відповів, що до цього ще не дійшов; поки що він блукає по Зойому і Гонту, а інші комітати розподілив серед синів: Моріцу — Тренчін та Нітру, Самі — Сепеш і Ліпто, наймолодшому, Кобі, лише минулого тижня він доручив комітат Баріп; а на той світ ні сам він не збирається, ні дітей своїх не пустить, доки не приспіє!

Очі Дюрі Вібра засяяли від радості.

   —  Браво, милий опікуне!— вигукнув він у захваті. — Ваша пам'ять може зрівнятися з божою!

   —  Тобі пощастило, Дюрі. У мене таке передчуття, що ти натрапив на вірний слід і розшукаєш свою спадщину.

   —  Тепер уже і я у це вірю, — палко говорив адвокат, який із завидною легкістю переходив од смутку до радості. — Але ж яка доля спіткала бідолаху Мюнца?

   —  Існує у християн про євреїв легенда, і йдеться у ній про те, що кожного дня із світу безслідно зникає один єврей. Так зник і старий Йонаш, тепер уже чотирнадцять років тому... Не лякайся. Ротшільди не зникають без вісті!.. Жінка і діти чекали його, чекали, але він так і не повернувся. Тоді сини вирушили на пошуки, вони йшли по слідах батька і дізналися, що старий Йонаш спав з розуму і блукав божевільний по словацьких селах; сини розказували, що бачили його то тут, то там, доки одного разу мертве тіло старого не викинув Гарам.

Гарним обличчям адвоката пробігла хмарка розчарування.

   —  Отже, і парасолька потонула у Гарамі.

   —  А раптом не потонула? Адже міг він її залишити дома. Якщо залишив, то вона й зараз валяється там серед різного мотлоху — продати її, певна річ, не могли. Спиток — не збиток, Дюрі! Коли б я був на твоєму місці, я сів би в карету і їхав би доти, доки...

   —  І я б поїхав, але куди?

   —  Так, звичайно, звичайно. — Столарік замислився. — Мюнцеві сини розлізлися по світу. Сірникові лотки, з яких вони починали, можливо, роздулися вже у будинки. Ні, я нічого не чув про Мюнцевих синів. Але знаєш що, спробуй навідатися до Бабасека. Там живе вдова, їхня мати.

   —  Де ж цей Бабасек?

   —  Він поруч із Зойомом, у горах. Сміються з нього: у Бабасеку всі вівці перемерзли в спеку.

   —  А ви точно знаєте, що вдова живе у Бабасеку?

   —  Абсолютно точно. Кілька років тому її найняли й відвезли до Бабасека замість єврея.

«НАША РОЗАЛІЯ»

Так воно насправді й було: бабусю Мюнц повезли до Бабасека на роль «свого єврея» й призначили утримання в сорок форинтів: пояснювалося усе це просто — у Бабасеку не було свого єврея і його за будь-яку ціну треба було придбати.

Справа, власне, стояла так: Бабасек — одне з багатьох карликових містечок, які тим лише і відрізняються від злиденних верховинських сіл, що старосту там називають бургомістром і котрогось дня раз на рік з хуторів, які називають «лазами», та з навколишніх сіл привозять гуди зо дві телиці, пару бичків та кілька заморених шкап, а ще цього ж самого дня приїздить із Зойома зі своїми пряниками Шамуель Плокар і розкриває лоток на великому базарному майдані: фігурки з медового тіста — сердечка, гусари та трубочки — розходяться досить швидко: той дівчину ними пригостить, той для дитини купить. Одне слово, у Бабасеку буває ярмарок. І так уже здавна заведено, що мешканці Бабасека, приміряючись до свого ярмарку, ділять календарний рік і всі події, які відбуваються в світі, на дві частини. Одна частина світових подій відбувається, отже, за стільки-то і стільки-то тижнів чи місяців до ярмарку, друга — після нього; ось, приміром, смерть Ференца Деака[23] сталася якраз через два дні після бабасекського ярмарку.

Своїм виникненням міста ці завдячують щедротам колишніх королів, що часто полювали в околицях зойомського та веглешського замків: замість дати людям за добре полювання на паленку, їх величності перейменували усі навколишні села на міста.

Хоч би що там було, а називатися містом — то перевага відчутна. У місті все якось набагато важливіше, солідніше: земля, сади і навіть люди. Саме тільки слово «городянин» уже щось та означає. Оберуть тебе, приміром, в управу — іти вже сенатор: благенький будиночок з солом'яною стріхою, де засідають старійшини, це тобі не абищо, а ратуша; посильний, узутий у постоли, у місті гайдуком називається, і хоч нема на ньому доломана путнього, зате мідна пряжка знай виблискує на самому череві. Гайдук цей на додачу до всього ще повинен уміти бити в барабан — з тієї простої причини, що у місті заведено тримати барабан; а багатші міста навіть пожежні помпи для себе виписують. Нічого тут не вдієш — становище, як кажуть, до цього зобов'язує.