Парасолька святого Петра

Багатство було в парасольці, так, без жодного сумніву, в парасольці! В уяві виплив випадок на Тисі: вони в човні, і раптом парасолька впала у світлу воду. Як налякався тоді старий, яку обіцяв за неї нагороду!

Там спадщина, там! У вухах Дюрі зазвучали давні слова Грегорича: «Коли парасолька стане твоя, вона буде тобі надійним захистом од дощів та бур». Слова звучали, глухо дзвеніли, бриніли, наче щойно долетіли з того світу.

Сенатори не могли зрозуміти: що сталося з молодим адвокатом, який вітер на нього війнув? Невже агонія пана Кріковського цьому причина? Адже бургомістр розумно робить, що відходить, — з яким небажанням він човгав по землі своїми старими ревматичними ногами, ні, правильно робить, даючи дорогу молодим та дужим; життя він, звичайно, прожив недаремно, он і портрет його написали для залу засідань — життя його завершилося достойно. А тримав би він у своїх руках стерно влади ще років десять, однаково більшого б не домігся — тільки портрет був би значно потворніший.

Ще більше вразило сенаторів питання, дивне, більше того, явно дурне питання, з яким, незважаючи на таку урочисту мить, Дюрі звернувся до бургомістра:

   —  Скажіть, дорогий пане бургомістр, чи великий був отвір?

   —  Який отвір? — спитав помираючий, забувши, про що він говорив.

   —  Отвір у ручці парасольки.

Хапаючи ротом повітря і судорожно його затягуючи, помираючий з млявим здивуванням звів погляд, що уже застигав, пригасав.

   —  Звідки ж мені знати? Я ніколи не питав про це у вашого батька...

Він заплющив очі і тихо додав з тією особливою безтурботною посмішкою, з якою вміють помирати тільки угорці:

   —  Якщо ви почекаєте трохи, я зараз же запитаю у нього.

Він міг би виконати свою обіцянку, бо через півгодини після того, як адвокат і сенатори пішли, гайдук Прівода приладнав до фасаду магістрату великий чорний прапор, а у католицькій церкві один за другим сумно задзвонили дзвони.

А Дюрі Вібра, повернувши додому, збуджений, схвильований, гасав по конторі, не знаючи, де приткнутися. Серце його тріпотіло, як пташка: «Знайшов скарб, знайшов!» І раптом стискалося в розпуці: «Тобто міг би знайти, якби в руках у мене була парасолька. Але де вона?»

Він не міг ні їсти, ні пити, ні спати. Щонайперше розпитав матір. Стара напружувала пам'ять, але могла сказати лише одне:

   —  Хто може знати, синочку, через стільки років! І навіщо вона тобі, та подерта парасолька?

   —  Та я б власними нігтями викопав її з-під землі, — зітхнув Дюрі.

Стара стенула плечима і похитала головою.

   —  Може, Матько що-небудь знає.

А Матько був зовсім поряд: як слуга «mladi pana» (молодого пана) він сидів у передпокої й пихкав люлькою. Але і Матько співав тієї ж: забулося, мовляв, не пам'ятає справ і важливіших за цю парасольку, але пригадує, що небіжчик старий пан, коли помирав, вимагав парасольку до себе принести. Святий його знає, чому він зберігав її так ревно.

Тепер, крім святого, знав це ще дехто.