Парасолька святого Петра

Дуже важливі відомості виявилися у вдови Ботар, яка і далі орендувала крамничку в будинку Грегорича. Вона допомагала колись обмивати та одягати покійного. Ця добра жінка присягалася землею та небом, що парасолька була затиснена в застиглих руках Пала Грегорича; щоб забрати її та вкласти, як це і належить, святе розп'яття, довелося розтуляти мертві пальці.

Адвокат відвернувся і змигнув сльози, що навернулися йому на очі при цих подробицях.

   —  Так, так, він тримав у руках парасольку, — твердила вдова Ботар, — бодай я з цього місця не зійшла, якщо брешу.

   —  Це все ні до чого, — пробурчав Дюрі, — треба знати, де парасолька тепер!

   —  По всьому знати, продали з іншими речами!

Це було найправдоподібніше. І Дюрі помчав до архіву, де серед документів про спадщину мали зберігатися протоколи аукціону. Він швидко розшукав реєстр проданих речей: хто і за скільки купив шафи, столи, стільці: були там кожух, рушниця, ягдташ, повстяники, апарат для начинювання ковбаси, але парасольки не було. Він перечитав реєстр разів десять — марно! Ані сліду, якщо не рахувати такого рядка:

«Непотріб — два форинти. Купив білий єврей».

Хтозна, може, це? Однак тільки це й могло бути. Серед нікчемних речей могла якраз і опинитися парасолька. Купив її білий єврей. Отже, треба шукати білого єврея. Це тепер найперша задача.

Але стривайте, хто такий білий єврей?

По аукціонах та у гірничих містах у ті благодатні часи рідко траплялися євреї. Якщо і зустрічалися один-двоє, розпізнати їх було зовсім просто. Один був жовтий, бо волосся в нього русяве, другий — чорний, третій міг бути рудий, а якщо посивів — білий; ці чотири кольори служили розпізнавальним знаком для всіх іудеїв, що населяли місто; але з тих давніх часів у Бестерце уже нараховувалося більше ста єврейських родин, а Господь Бог так і не сподобився подбати про більшу різноманітність кольорів їхнього волосся.

Однак з'ясувалося це легко, бо старі люди пам'ятали, що колись «білим євреєм» називали Йонаша Мюнца — і це було тим більше вірогідно, що він утримував на вулиці Буза невелику крамничку, до якої з усіх кінців міста стікалися приношені штани та жилети, 1 звідси починався новий етап їхнього земного існування. Крамничку пам'ятали добре: за вивіску на ній правили діряві чоботи, подерті сіряки та свити, а напис, виведений вугіллям на дверях, повідомляв: «Лише польові лілії одягаються дешевше, ніж можна одягтися у нас».

Це була щира правда, з тим лише застереженням, що польові лілії одягалися значно гарніше, аніж можна було одягтися у крамничці.

Такі відомості, певна річ, не задовольнили Дюрі, і хоч він не був цілком впевнений, що знайде парасольку, все ж таки з архіву подався до голови суду, вельможного пана Столаріка, довідатися про все інше — адже Столарік довгий час був міським нотаріусом і знав геть-чисто все.

Дюрі, нічого не приховуючи, розповів йому про своє відкриття: він майже розшукав багатство Пала Грегорича, яке, найбільш імовірно, покладено до іноземного банку. Він не сумнівався, що Пал Грегорич сховав акредитив до ручки парасольки, а парасольку, здається, купив на аукціоні якийсь єврей на ім'я Йонаш Мюнц.

Усе це, задихаючись, за одним духом випалив Дюрі своєму колишньому опікунові.

   —  Ось що я дізнався. Але що робити далі?

   —  Це багато, значно більше, ніж я гадав. Шукай далі.

   —  Де шукати? Мюнца вже немає. А коли б він навіть і був, хто знає, на якому смітникові догниває тепер стара парасолька?

   —  Не можна упускати нитку.

   —  Опікуне, а ви знали Йонаша Мюнца?