Парасолька святого Петра

Натомість з'ясовувалися все нові й нові обставини, які свідчили про те, що багатство заховане, і з'являлися люди, які переконували молодого адвоката:

   —  Величезне багатство! Пал Грегорич залишив вам величезне багатство, не сумнівайтеся! Багато грошей у нього повинно було б бути, як перед Богом вам кажу. Ви й справді не здогадуєтеся, де вони?

Ні, Дюрі ні про що не здогадувався, але думки його постійно поверталися до спадщини і віднімали радість, позбавляли спокою. Людина, безумовно, непересічна, він жив неначе не на повну силу, несучи у душі тягар сумнівів та переживань ніби двох різних людей. Іноді йому спадало на думку, що він, син служниці, незаконнонароджений, багато чого досяг сам, завдячуючи власному розуму та характеру, — і тоді він бував щасливий, задоволений і горів благородним бажанням трудитися. Але досить було одного тільки слова, однієї-єдиної думки, і молодий адвокат ставав зовсім іншою людиною — сином багача Пала Грегорича, але безрідним доти, доки не знайде спадщини. Іноді він відчував справжні танталові муки — так хотілося йому розшукати цю фатальну спадщину; він часто на кілька тижнів покидав свою контору, яка тим часом уже процвітала, і від'їжджав до Відня на пошуки тих, хто мав колись з його батьком ділові зв'язки.

Багатий каретний майстер, що купив у Пала Грегорича віденський будинок, повідомив йому важливу річ:

   —  Ваш батько, коли я йому виплачував вартість будинку, сказав мені якось так: «Гроші я покладу на поточний рахунок у банк», — а потім почав розпитувати про те, що таке асигновки та чеки.

Дюрі нишпорив по всіх банках, але марно. Стомлений і до краю засмучений, він повертався до Бестерцебані з твердим наміром вважати усю цю справу безнадійною. «Годі ходити сміховиськом. Я не дозволю, щоб золотий телець усе життя мекав мені у вуха і врешті-решт зжер мене до крихти. Я не зроблю більше жодного кроку — наче усе це мені тільки приснилося».

Але як утриматися? Хіба перестає диміти багаття, що вкрилося попелом? Хіба не роздмухує його невтомний вітер?

Сьогодні сказав один, завтра ляпнув язиком інший. Мама, добра стара мама, яка вже ходить, спираючись на костур, щиросердо згадує, сидячи біля теплої грубки, старі добрі часи. Давно це було — тепер уже однаково. Перебирає вона у пам'яті події і згадує раптом, як Пал Грегорич на смертному одрі хотів телеграмою викликати сина.

   —  Ох, і тяжко ж він дожидав, ніяк не міг померти, поки ти не приїдеш! Я тут була винна...

   —  А чому він так тяжко дожидав? Не казав?

   —  Авжеж, казав. Хотів передати тобі дещо.

То роз'яснюється, то темніє усе навкруги. Подекуди виникають окремі білі цятки. Зі слів віденського каретного майстра випливає, що майно Пала Грегорича перетворилося на банківський рахунок. Зі слів старої матері видно, що йому, своєму синові, хотів він передати цей рахунок. Отже, рахунок у нього був. Куди ж він його запроторив? Про який банк ішла мова? Хіба можна його не шукати? Отак узяти та й забути, холоднокровно, свідомо викинути з гадки?

Ні, ні. Не може багатство зникнути безслідно. Навіть пшеничне зернятко, впавши край дороги або ще куди- небудь, колись та неодмінно виповзе на світ, проросте навіть із кишені пальта. А тут вам отака справа! Адже одного слова досить, однієї іскри, яка б освітила усе навколо...

Довго чекати не довелося. Одного разу Дюрі покликали до бургомістра Тамаша Кріковського писати заповіт. Тут були головний міський нотаріус і сенатори, яких помираючий запросив у останню свою годину.

Голова бургомістра, колись така владна та свавільна, а тепер безсила і жовта, спочивала на подушках, але голос його, навіть зараз, коли він прощався з чиновниками, покладаючи на їхні душі дальші турботи про місто, голос, як і раніш, звучав урочисто; він вийняв з-під голови офіційну печатку і, глибоко зітхнувши, подав її головному нотаріусу:

   —  Двадцять років я скріплював нею акти правосуддя.

Потім він продиктував Дюрі заповіт і, неначе оглядаючи усе своє життя, заговорив про події революції.

   —  Кат його забирай! Які то були часи! — сказав він, звертаючись до Дюрі. — У вашого батька була червона парасолька з просвердленою ручкою. У цій порожнистій ручці він носив із табора до табора найсекретніші документи...

   —  Справді? Парасолька... — затнувся раптом Дєрдь Вібра, і очі в нього спалахнули.

Неначе блискавка пронизала мозок. Ось воно! Банківський рахунок схований у парасольці. Кров його завирувала, скроні узялися потом, мозок переможно рвався до впевненості.