Парасолька святого Петра

У Дюрі і в думках цього не було. Якось матуся Кріковська запитала, коли, мовляв, ми прочитаємо ваше ім'я серед шлюбних повідомлень. Він із щирим обуренням відповів:

   —  Пробачте, але я не маю звички одружуватися.

Шлюб і справді не що інше, як дурна звичка, котра

до того ж ніяк не виходить з моди. З тисячоліття в тисячоліття, з покоління в покоління люди тільки те й знають, що скаржаться, шкребучи собі голову, — в яку ж ми, мовляв, халепу ускочили! — проте світ од цього розумніший усе ж таки не робиться. Поки зростають гарні дівчата, вони завжди для когось зростають.

Справи у конторі Дюрі йшли бездоганно, звідусіль йому посміхалося щастя, але всі посмішки долі він сприймав з досить квасною міною. Працював він цілком справно, але, здавалося, більше за звичкою, виконуючи свої адвокатські обов'язки так, як щоденно вмиваються та причісуються. Душа його витала десь далеко. Але де?

Ех, а де ж у цьому віці звично мандрує душа?

Друзі Дюрі були певні, що знають, і наполегливо його умовляли:

   —  Чому ти не одружуєшся, старий?

   —  У мене немає грошей.

   —  От і одружуйся: жінка приносить гроші.

(Існує таке переконання у світі латиністів).

Дюрі заперечливо хитав головою, гарною мужньою головою, і спускав додолу сумні чорні очі.

   —  Невірно. Гроші приносять жінку!

Так ось він про яку жінку мріє! Так ось які гонористі плани снуються у його голові!

Ох і марнославний! Певно, високо цілить цей Дюрі Вібра!

Не потрібні йому скромні міщаночки! Напевно, у нього баронеса Меднянська або Радванська з гадки не йде. Так-так, великий честолюбець! Чисто тобі дикий виноград, — спершу непомітно тягнеться вгору, а вже там розцвітає. А коли б він одружився і зараз, однаково піднявся б високо, ось як в'юнок, що піднімається вгору разом із квітами...

Та тільки пусті ці всі розмови. Не було у Дюрі Вібра нічого такого, що порушувало б невпинний поступ його кар'єри, гармонію його характеру... крім одного: горезвісної легенди про спадщину. Не дівоче личко, не честолюбство заважали йому жити — душу його невідступно бентежила легенда.

А втім, легендою вона була для інших, для нього ж це була реальність: і вона мерехтіла перед ним, як блукаючий вогник, — ні позбутися її, ні рукою сягнути. Вона то бігла слідом за ним, вибиваючи із звичної щоденної колії, то забігала наперед, безперервно приманюючи та хвилюючи, вихоплювалася звідусіль, переслідувала наяву та уві сні, від стін та каміння бруківки линув її голос: «Ти мільйонер, Дюрі!» Коли він вів свої убогі позови, за які йому платили по п'ять-десять форинтів, завитки літер починали раптом посміхатися: «Облиш перо, Дюрі Вібра, адже у тебе незлічимі багатства, Бог знає, які багатства. їх залишив тобі твій батько, — адже він був тобі батько! — він для тебе збирав, це твоя законна спадщина. Ти багатій, Дюрі, а не бідний адвокат-початківець! Облиш до біса папірці й пошукай-но краще свої скарби. Де їх шукати? Справді, де? Це саме те, від чого можна збожеволіти. Може, ти і зараз сидиш на них, стомлено відкинувшись у кріслі, може, їх зігріває твоя долоня, коли ти спираєшся на щось рукою, а може, тобі їх не знайти довіку. А яким вельможним паном ти міг би бути! Чого б ти досяг! Ти міг би мати карету з четвіркою коней, пити шампанське, завести слуг. Для тебе відкрилося б зовсім інше життя, інший, незвіданий світ. На шум твоєї ходи у дверях, прикрашених гербами, повертався б срібний ключ. І щоб усе це стало дійсністю, потрібно розгадати лише одну невелику загадку, потрібне щасливе осяяння... А його нема та й нема, а тим-то пиши, мій друже, пиши свої позови і з благородною незворушністю притягай до відповідальності бідних словаків».

Знати про зниклі багатства було для Дюрі справжнім нещастям. Він і сам це розумів і не раз шкодував, що дізнався. Дорого дав би він за те, щоб з туману незнання випливла така деталь, яка зробила б сумнівною, ні, просто невірогідною думку про існування спадщини. Нехай би прийшов хтось і сказав:

   —  Я бачив старого Грегорича у Монако, він там програв величезні гроші!