Парасолька святого Петра

І ціна зростала, й виросла до п'ятдесяти тисяч форинтів — їх обіцяв Болдіжар Грегорич. Бог його відає, на чому збиралися зупинитися шалені брати. Це було тим більш незбагненно, що гірничий інженер пан Дротлер, який за дорученням Столаріка провів у «Лівані» бурову розвідку, прямо заявив, що у надрах бестерецької землі — і в цьому він готовий заприсягтися — немає ні унції золота, хіба що золоті зуби якої-небудь небіжчиці.

   —  А може, під «Ліваном» поклади кам'яного вугілля?

   —  Нічого немає.

   —  Від чого ж тоді сказилися Грегоричі?

Та хіба не однаково, від чого вони сказилися? Вірно одне: Дюрі випало велике щастя, і опікун повинен витиснути все до останньої краплини. Виноградину ж бо кидають у вичавки лише тоді, коли нема вже в ній і цяточки вологи, а коли і де це чувано, щоб викидали ягоду, коли з неї ще біжить сік?

Отож пан Столарік і далі розпалював пристрасті суперників. Правда, слово мужчини — залізо, але ж і залізові не гріх відступити перед золотом, а тут золото пливло плавом.

Він чекав уже тієї хвилини, коли п'ятдесят тисяч форинтів Болдіжара будуть биті п'ятдесятьма двома тисячами старшого брата, як стався несподіваний злам. У Гашпара виникла ідея — він був розумніший і хитріший за брата.

Гашпарові раптом упало в очі, що їхня сестра Паньокі сидить собі й не подає голосу. Чому, що за цим ховається? І тут у нього сяйнула думка: Паньокі нічого не знає, Андраш Препеліца не продав їй таємниці. Це ще раз свідчило про те, що Препеліца — людина тямуща. Коли б він продав таємницю і Паньокі, його роль була б вичерпана, а так обидва брати, поклавши собі до кишені усе, що було в казані, навіки стануть його данниками з побоювання, щоб він не виказав їх старшій сестриці.

Дійшовши таких висновків, Гашпар Грегорич зрозумів, яка велика дурість, що вони обидва, він і Болдіжар, усьому світові на посміх сіють свої гроші за «Ліван» перед незаконним щеням і викликають підозри Паньокі. Адже ясно, що коли «Ліван» дістанеться одному з них, то інший одразу почне робити капості щасливчику. Чи не дешевше було б і розумніше спільно купити маєток, спільно роздобути скарби, замуровані у стіну, і, змусивши Препеліцу тримати язик на зашморзі, нишком-тишком покласти собі до кишені усе багатство покійного Пала? О-о, це було б значно обачніше.

І от одної прекрасної днини Гашпар помирився з Болдіжаром, а пан Столарік був ошелешений, коли Болдіжар, з'явившись до нього наступного дня, повідомив, що забирає назад свої слова відносно «Лівана», — приміряв, мовляв, і так, і сяк, а година вранці, як відомо, варта двох увечері: підрахував усе і виснував, що маєток п'ятдесяти тисяч не вартий.

   —  Хай так, — відповів пан Столарік, — його за сорок вісім тисяч купить Гашпар Грегорич.

Він нетерпляче чекав зустрічі з Гашпаром, щоб негайно укласти угоду. Та пан Гашпар тільки знизав плечима.

   —  Я був дурний, — сказав він недбало. — Але усе вивітрилося з моєї голови, неначе поганий сон. Дякую вам, дорогий пане Столарік, що ви не зловили мене на слові. Тепер я вже на це не згодний. За сорок вісім тисяч, до біса, можна купити величезне помістя.

Опікун удався в розпач. Йому здалося, що це він схибив, надто туго натягнувши струну. Він розумів: з його нерозважливого ведення справ буде тепер глузувати усе місто, а Дюрі, ставши дорослим, гостро йому дорікатиме. Він кинувся до Болдіжара й запропонував йому «Ліван» за сорок п'ять тисяч, але Болдіжар, шкребучи подвійне підборіддя, коротко відмовив:

   —  Ви що, пане, за дурного мене маєте?

Від Болдіжара Столарік побіг стрімголов до Гашпара.

   —  Згода, беріть «Ліван» за сорок.

Гашпар тихо похитав головою:

   —  Що я, блекоти наївся, чи що?

І знову почався торг, але тепер уже спадною лінією: опікун пропонував тридцять п'ять, тридцять, двадцять п'ять тисяч і, нарешті, після багатьох і довгих клопотів увіпхав братам «Ліван» за п'ятнадцять тисяч форинтів. Брати спільно купили фільварок і разом поставили свої підписи в офіційному реєстрі нерухомого майна.