Парасолька святого Петра

Столарік вирішив завтра ж повідомити про свої підозри Іштвана Дротлера — гірничого інженера у відставці, — а вже йому, великому митцеві своєї справи, варто лише встромити свердел у землю — і одкриються усі її таємниці відразу.

Наступного дня, щойно він зібрався до інженера, як з'явився Гашпар Грегорич дізнатися про листа від Дюрі. Столарік стояв ні в сих ні в тих.

   —  Лист надійшов... так, так, лист надійшов, але трапилося ще дещо. З'явився новий покупець і дає за «Ліван» двадцять тисяч форинтів.

Для пана Гашпара ця новина була як грім з ясного неба.

   —  Не може бути, — сказав він, затинаючись. — Сподіваюся, що це не Болдіжар?

   —  Тим-бо й ба, що Болдіжар.

Гашпар Грегорич розлютувався, лаявся на всі заставки, губи в нього тряслися од гніву, він так розпалився, що доти розмахував ціпком, доки не збив квітковий горщик шановної пані Столарік, в якому цвів гіацинт небаченої краси.

   —  От негідник... негідник! — сичав він, скрегочучи зубами.

Потім майже чверть години очманіло дивився сперед себе, стиха бурмочучи:

   —  Звідки він міг дізнатися? Незбагненно!

А все було дуже просто. Доброчесний Препеліца легко дізнався від робітників, що у Пала Грегорича, — того самого, у якого вони казан замурували, с ще родичі. Коли один з них не пошкодував за таємницю двісті п'ятдесят форинтів, то, напевно, не поскупиться і інший; збагнувши цю істину, Препеліца сів на поїзд і відвідав у Бестерцебані пана Болдіжара. І нічого в цьому неймовірного немає, хіба тільки одне — як це Препеліца та таким кмітливим хлопцем виявився!

   —  О-о, негідник, негідник! — твердив Гашпар, не знаючи, де приткнутися. — Не дістанеться йому «Ліван» нізащо в світі! Я куплю його за двадцять п’ять тисяч.

Пан Столарік посміхнувся і, потираючи руки, кілька разів уклонився.

   —  Хто більше дасть, того й буде. Коли б це був мій маєток, повірте, я б твердо тримався свого недавнього слова — п'ятнадцять тисяч. Сказано — і квит. Слово мужчини — залізо. Але ж маєток належить неповнолітньому, а інтереси неповнолітнього аж ніяк не можна зачіпати навіть такого роду залізом... Вам не здається, пане Грегорич, що в мене вийшов гарний каламбур?

Пан Грегорич визнав дотепність каламбуру і, ще кілька разів змусивши Столаріка повторити, що маєток залишиться за ним, пішов геть, почуваючи себе так, неначе його самого катували залізом.

Але чого він цим досягнув? Увечері того ж дня пан Столарік зустрівся в казино з Болдіжаром Грегоричем і зовсім не намагався приховувати від нього ні сьогоднішнього візиту пана Гашпара, ані п'яти тисяч форинтів, додатково обіцяних ним за «Ліван».

Цим разом пан Болдіжар зумів себе опанувати.

   —  Ну що ж, нехай буде тридцять тисяч!

Цей безглуздий торг тривав багато днів, усі в місті не знали, що й думати, чи то Грегоричі показилися, чи, може, є тут якась інша причина.

Прийшов Гашпар і обіцяв тридцять дві тисячі, дізнався Болдіжар і додав ще три тисячі, і пішло, і пішло. У людей просто очі рогом лізли од такого немилосердного суперництва. А голова опікунської ради тепер умисно тяг із дозволом на продаж: «Нічого, нічого, — нехай іще підскочить ціна!»