Парасолька святого Петра

Пан Столарік не виявив ані найменшого подиву.

   —  Хочете купити «Ліван»? Це добре діло — прекрасний фруктовий сад, дає чимало прибутку. Цього року один ресторатор з Відня закупив у них увесь урожай яблук, а про ціну навіть словом не похопився. А чого це вам раптом заманулося його купувати?

   —  Я хочу там збудувати будинок більший від старого.

   —  Гм, подібна купівля-продажа завжди морочлива справа, — холодно сказав Столарік. — Власник садиби неповнолітній, і вам доведеться чимало клопотати перед опікунською радою. Я б радив залишити усе так, як воно є. А коли хлопчик скінчить студії, досягне повноліття, тоді робіть з його шкваркою[18] що хочете. Бо ж він сам потім і буде мені дорікати... Ні, ні, пане Грегорич, моя хата скраю. Для хлопчика ця маленька хижка з двома гольдами землі — praetium affectionis[19], — там він бавився, там провів своє дитинство.

   —  А якщо я гарно заплачу? — схвильовано кинув пан Грегорич.

Пан Столарік нашорошив вуха:

   —  А що значить «гарно»? Скільки б ви дали?

   —  Я дав би, — тут Грегорича несподівано захопив напад задушливого кашлю, він почервонів як рак, — я дав би, ну, приміром, п'ятнадцять тисяч форинтів.

«Гм. Гарні гроші. Пал Грегорич купив цей маєток за п’ять тисяч. Землі всього лише два гольди, і досить далеко від ринку, кожна п'ядь не більше трьох форинтів варта. Будиночок коштує, скажімо, дві тисячі... але це вже максимум».

   —  Utique[20], — вголос сказав Столарік, — пропозиція, на мій погляд, пристойна. Я б сказав, навіть цілком, цілком пристойна... Так от, пане Грегорич, — раптом додав він з несподіваною рішучістю, — в інтересах хлопчика я згоден, але спочатку напишу йому та поговорю з його матір'ю.

   —  Але ж я дуже поспішаю.

   —  Я напишу йому сьогодні ж.

Пан Грегорич більше не настоював, щоб не викликати підозри, пішов додому, а через два дні надіслав Столаріку невелике барильце токайського — з запасів Пала Гре- горича, що поділили між собою брати, — наказавши посильному дізнатися, чи не прийшла ще відповідь з Будапешта.

Пан Столарік повідомив, що чекає відповіді щогодини, подякував за цінний подарунок і ще сказав винареві пана Грегорича, який приніс барильце: він, мовляв, сподівається, що все потече як по маслу. А от вино потече або щось інше, цього винар не знав.

Не встиг ще піти винар, як надійшов лист, у якому Дюрі погоджувався на продаж, і пан Столарік намірився був уже послати до Гашпара Грегорича свого помічника з приємною звісткою, коли це двері нотаріальної контори розчахнулися і, крекчучи та сопучи, неначе відкоханий гусак, на порозі з'явився опасистий Болдіжар Грегорич. З усього було знати, що він поспішав щодуху.

   —  Прошу сідати, пане Грегорич. З якими добрими вістями ви до нас завітали?

   —  Я приніс вам цілу гору грошей, — ще не продихавшись, поквапливо сказав Грегорич.

   —  Ну, без грошей, як без очей.

   —  Хотів би я купити у сирітки його маленький маєточок, «Ліван», як вам відомо.

Пан Болдіжар завжди висловлював свої думки солодкавим голосом.