Парасолька святого Петра

   —  Яка ганьба, — сказав він палко та з болем. — Честь бідаря оцінено у двісті форинтів. Але ж Бог сотворив нас однаковими. Стільки ж честі дарував мені, скільки єпископу та барону Радванському. А ви, мій пане, честь мою оцінили у двісті форинтів. Ганьба і сором!

   —  Гаразд, Препеліца, — викинув Грегорич свого останнього козиря. — Обурюватися не варто. Якщо ваша честь така дорога, будемо шукати дешевшу. — 3 цими словами він узяв зі столу свої двісті форинтів і сховав назад у кишеню. — Піду пошукаю другого муляра, вашого приятеля. — Узявши до рук складеного ножика, він постукав ним по пляшці: — Прошу рахунок!

   —  От тобі й маєш! — засміявся Препеліца. — Не можна убогій людині, бігме, і слова сказати. Добре, шукайте собі другого. Той не такий чесний, як я. Так, так. — Він нерішуче почухав потилицю, на якій виднілася величенька гуля. — Нехай так... додайте, мій пане, ще півсотні, я все розповім, як було.

   —  Бог з вами! Згода.

І Препеліца докладно переповів усі події останньої ночі, як несли казан через двір, через сад до якогось маленького будиночка.

   —  До «Лівану», — солодкаво просичав пан Гашпар, і чуприна в нього впріла від збудження, — у будиночок того покруча.

Препеліца виклав усе: як потрапив туди увечері разом з другим мулярем, як перенесли казан до маленького будинку, як пильнував Пал Грегорич, доки казан замуровували у стіну. Схвильований пан Гашпар кидав запитання:

   —  Тяжкий був казан?

   —  Страх який тяжкий.

   —  Бачив хто-небудь, коли через двір несли?

   —  Жодна душа не бачила. Усі в будинку спали.

Гашпар Грегорич жадібно ковтав кожне слово, груди

його здималися, очі виблискували, а думки мчали його в майбутнє, де він уявив себе багатієм, власником казкових скарбів. Бароном!.. Барон Гашпар Грегорич! Хо-хо, звучить непогано! Мінка — баронеса! Цей віслюк Пал нічого не тямив у грошах. А назбирав багато, ох як багато, — з його ощадливістю це було цілком можливо.

   —  Скільки дав мій молодший брат?

   —  Мені та приятелю по півсотні форинтів.

   —  Правильно дав, справедливо.

У Грегорича наче камінь упав із серця — п'ятдесят форинтів, та й по всьому. А він був настрахався, чи не кинув їм Палі за мовчання тисячі.

Йому було б неприємно мати збитки — адже «Ліван» стане тепер його власністю, він купить його за будь-яку ціну — з казаном і з усім іншим. Завтра ж викупить його в опікуна. І Гашпар заздалегідь тішився думкою про те, як він обкрутить круг пальця Болдіжара та Паньокі.

Не гаючи ні секунди, він помчав назад і, навіть не заходячи додому, погнав до Столаріка купувати «Ліван».

Так називалася садиба покійного священика, яку Пал Грегорич відкупив у його вдови для Дюрі Вібра. Покійний священик у жодній проповіді не забував згадати про кедри ліванські і, придбавши невелику ділянку, намагався і сам вирощувати кедри в садку — серед яблунь; та благочестива земля Бестерце не змирилася з таким блюзнірством, не дала їм поживи і задушила їх, а бестерецькі безвірники гарненький малесенький маєточок прозвали на глум «Ліваном».