Парасолька святого Петра

   —  Я з Бестерцебані.

   —  Що ж, там живуть добрі люди. А справді, здасться мені, ніби я вас уже бачив.

   —  Той, кого ви бачили, був мій молодший брат, — солодко сказав Грегорич. — Це він надумав те таємниче діло з казаном, пригадуєте?

   —  З казаном! — Препеліца од несподіванки роззявив рота. — Отож, то був ваш молодший брат. Так я розумію... Тобто як це... — Він схвильовано почухав собі за вухом. — Про який казан ви говорите? Боже ж мій, коли б то я в голові усі казани та пательні тримав, котрі мені за життя потрапляли на очі...

Грегорич передбачав, що без лукавства тут ніяк не обійдеться, і, не звернувши на це особливої уваги, пригостив Препеліцу цигаркою. Препеліца послинив її, щоб повільніше горіла. Потім запалив і великим незграбним мулярським олівцем почав байдуже постукувати по столу, як людина, котра раптом зрозуміла, що є у неї на продаж товар і що на цей товар надибав справжній купець. Головне тепер байдужість, якомога більше байдужості — і ціна на товар казково зросте!

У грудях Препеліци гучно калатало серце. Він дивився на білого півня, що визирав з рамки над пофарбованим у зелений колір столиком, в очах у нього миготіло, півень здавався живим і ніби кукурікав: «Добрий день, Андраше Препеліца! Кукуріку! Ти знайшов своє щастя, Андраше Препеліца! Кукуріку!»

   —  Отже, ви кажете, Препеліца, що про казан не пам'ятаєте? Гай-гай! Ви що ж, мене за дурня маєте? Виходить, я схожий на дурня? Хоча... добре ви робите, Препеліца, навіть дуже добре робите. На вашому місці я вчинив би так само. Що скажете, непогане винце, га? Пахне діжкою? А як, по-вашому, воно має пахнути, постелею? Гей, хлопче, принеси-но нам ще пляшку та забирайся під три чорти, залиши нас самих! Тож на чому ми зупинилися? Ага. Ви тільки-но сказали, що й сойка говорити вміє. Добре сказано, золоті слова. Путяща ви людина, Препеліца. З усього видно, що натрапив я на свою людину. Люблю таких. Ми легко порозуміємося. Ваша правда, сойка також говорити вміє, та тільки коли їй підрізають язичка, чи не так? Так вас треба розуміти?

   —  Угу, — мугикнув муляр, глибоко відсапнувши, від чого три волосини на його носі заворушилися.

   —  І ще я знаю, — провадив далі Гашпар Грегорич, — що сойчин язик, наприклад, ножиком підрізують. Але ж ви не сойка, Препеліца.

   —  Ні, ні, — скромно поспішив засвідчити Препеліца.

   —  Отож ваш язик я підріжу не ножиком, а ось цими двома кредитками. — При цьому Грегорич видобув шкіряний гаман і поклав перед себе дві сотенні асигнації.

Очі Препеліци враз застигли на них, на цих двох чудодійних шматочках паперу з двома голісінькими хлопчиськами по краях, один з яких тримав пшеничний колос, а другий — книжку. Препеліца не міг відвести від них вирячених очей, та потім переміг себе і сказав глухим, хрипким голосом:

   —  Казан був дуже важкий... Просто неймовірно, який він був важкий.

Більш нічого не спало йому на думку, хоча він підшукував слова, а сам не одриваючись дивився на купюри й на зображених на них милих діточок. Дома у нього своїх було шестеро, та вони чомусь не здавалися такими приємними.

   —  То як, Препеліца? — здивувався Грегорич. — Ви все ще мовчите?

   —  Тяжкий камінь поклав би я на душу, коли б сказав, — зітхнув муляр, — Дуже тяжкий камінь. Може, і не витримав би я такий тягар.

   —  Що за дурниці! Прошу, не верзіть дурниць! Камінь, камінь! Ціле життя каміння перекидаєте, а тепер заскиглили: камінь на душу. Ну то й тягніть свій камінь. Певно, вам хотілося б дістати від мене двісті форинтів, та ще й м'якого калача на душу на додачу. Не будьте дитиною, Препеліца!

Препеліца посміхнувся й демонстративно завів назад брудні червоні руки, даючи зрозуміти, що не бажає торкатися грошей.

   —  Може, мало, як на вас?

Муляр не подавав голосу — він пильно дивився перед себе та куйовдив волосся, схожий на хворого какаду; по тому вихилив чарку до дна і з таким притиском поставив її на стіл, що ніжка чарки миттю відлетіла.