Парасолька святого Петра

   —  А ви гукніть, я звідси почую!

   —  Не можна. Розмова віч-на-віч буде!

   —  Щось добре чи погане? — допитувався здалеку Препеліца.

   —  Кращого бути не може.

   —  Для кого?

   —  Для вас!

   —  Ну, коли для мене, то воно і до вечора добрим буде, почекайте до вечора, тоді я спущуся, а зараз мені найверхнє вікно майструвати треба!

   —  Та ну, не мудруйте, спускайтесь хутчіше. Не пошкодуєте, Препеліца!

   —  Та я ж не знаю, хто ви такий будете!

   —  Зараз дізнаєтеся!

І Гашпар з наступною люлькою відправив Препеліці нагору новеньку десятифоринтову кредитку. Один форинт одержав посильний.

Побачивши таку візитну картку, Препеліца одразу ж жбурнув на риштовання молоток та кельму і спустився вниз, на землю-матінку, де від часів Мойсея та Ісуса нема кінця чудесам.

   —  Що ваша ласка бажає, вельможний пане?

   —  Йдіть за мною.

   —  Хоч до дідька в зуби, ваша милість.

   —  Так далеко нам ходити не доведеться, — усміхнувся Гашпар Грегорич.

І справді, він привів Препеліцу в корчму «Півень», замовив вина і, по-дружньому цокнувшись з ним, привітно запитав:

   —  Чи вмієте ви говорити, Препеліца?

Препеліца поринув у роздуми — про що, власне, мова? — і довго та допитливо дивився у маленькі сіро- сталеві очиці незнайомця. Відтак сторожко відповів:

   —  Говорити, пане, і сойка уміє.