Парасолька святого Петра

Про кожний день життя Дюрі до пана Гашпара прибували докладні бюлетені: снідає у кав'ярні, до обіду буває на лекціях, опівдні обідає у «Першому квітня», по обіді шкрябає пером у адвокатській конторі, вечеряє кусничком сала або сиру, купленого у бакалійника, а далі сидить до півночі над книжками. Усі його люблять, усі його хвалять і кажуть, що з нього буде путяща людина.

Лукавий Гашпар Грегорич уже майже навіть бажав, щоб ці чверть мільйона виявилися у Дюрі і щоб той згодом одружився на його дочці Мінці, що саме починала перетворюватись із бруньки у пуп'янок — їй було одинадцять.

Однак припущення це не трималося купи — ні в Анчури, ні у хлопчика грошей не було — інакше це хоч якось, а позначилося б на їхньому щоденному житті, особливо Дюрі. Анчура здала в оренду будинок, і з цих грошей пан Столарік щомісяця надсилав Дюрі тридцять форинтів.

Брати Грегоричі поділили між собою відкинуті жінками вісімнадцять тисяч і ще тих кілька сот, що їх удалося взяти за меблі, які пішли з молотка, та ще за деякі незначущі дрібниці, — решта майна безповоротно зникла. Усе місто сушило собі над цим голову. Теревенили казна-що, вигадували всілякі нісенітниці: ніби старий посилав гроші Клапці[17] і ніби прийде час, коли ці гроші повернуться у вигляді багнетів, очолюваних Клапкою. А ще казали, що в Лопатайському лісі був у Пала Грегорича чарівний замок, де він відлюдно тримав незвичайну красуню. Якщо він сам і не зміг би проковтнути усе своє багатство, сьорбаючи розтоплене золото столовими ложками, зате красуня по чайній ложечці та по крапельці упоралася б з ним дуже швидко.

І раптом серед усієї цієї нестримної балаканини вийшло на яв щось схоже на правду. Воно походило від бляхаря, у якого Пал Грегорич перед смертю звелів купити великий казан, а грошей не заплатив. Тепер цей бляхар з'явився до пана Гашпара й пред'явив рахунок.

   —  Стонадцять чортів, адже казана у заповіті не було, — ляснув себе по лобі пан Гашпар.

Він перевірив протокол аукціону, де були перераховані продані речі, — казан серед них не згадувався.

   —  Я натрапив на слід, — осміхнувся Гашпар Грегорич. — Мій улюблений молодший брат недаремно звелів купити казан. А для чого він його купив? Для того, аби щось у нього покласти. І це «щось» — саме те, що ми шукаємо.

Він поділився .своїми здогадами з Болдіжаром. Той аж завищав од радості:

   —  Та це ж перст божий, братику! Я вірю, що тепер ми і знайдемо багатство. Палі десь зарив казана, щоб не дати нам гроші, і це б йому вдалося, якби він так по-дурному не схибив — залишився винен бляхареві. Але, на щастя, у таких випадках негідник завжди у чомусь та схибить.

Бляхар пригадав, що казан вибрав та поніс поденник Матько. Тоді Гашпар Грегорич, не гаючи часу, закликав Матько до себе, нагодував, напоїв і, співчутливо розпитуючи про останні дні небіжчика, спритно приточив слівце про казан, за який, мовляв, з нього править гроші бляхар.

   —  Що це за казан, сину мій Матько? Чи справді замовляв його твій господар? Ой, щось тут не так! Навіщо б він йому був потрібний? Скажи, Матько, а чи не свої темні діла ти облагоджував за рахунок господаря?

Нічого більше й не треба було, щоб до живого вразити доброчесного Матько й розв'язати йому, як сойці, язик, — на доказ своєї безневинності він розповів усе по черзі: у день перед смертю наказав йому господар добути хутчій казан та двох мулярів. Матько виконав і те, і друге. А вже на вечір клалося. Заніс він казан у спальню пана Грегорича, і мулярі зайшли. Мулярі також казан той бачили, вони можуть підтвердити.

   —  Атож, — сказав весело Гашпар, — щаслива ти людина, Матько. Якщо в тебе свідки є, тоді рибка в сітці — душа твоя чиста, як молоко з-під корови. Беру свої слова назад. От і добре, що ти так легко з халепи вимотався, синку. Випий-но ще склянку «Бікавера» й не гнівайся, що я знічев'я тебе образив, сам розумієш, підозра справедлива — казан ніде не знайшли, а бляхар за нього борг править, — каже, що казан ти узяв. Куди ж він міг подітися?

   —  Святий його відає, — знизав плечима Матько.

   —  А ти після того не бачив його більше?

   —  Не бачив.

   —  Ну, а мулярі? Що вони робили?

   —  Не знаю.

Гашпар почав глузувати з Матько просто йому в вічі: