Парасолька святого Петра

   —  Витівка, — заявив молодший міський нотаріус Міхай Вертані, — за яку належить забалотувати у клубі... тобто належало б. Я хочу сказати, ми б його забалотували, коли б він ще жив. До дідька, якщо на пам'ятнику напишуть, що він благородна людина, я зішкребу цей напис власним ножиком.

А головний архіваріус, він же за сумісництвом і начальник пожежної охорони, якого мали за знавця у справах честі вже протягом двадцяти років, сприймав цей випадок цілком інакше.

   —  Звичайнісінька легкодухість. Що таке жінка? Адже жінка тільки до тридцяти п’яти років жінка. А ці що? Усі дев'ять — матрони, і їм навряд чи зашкодить невеличка нескромність або невеликий поговір. На іржавих сталевих лезах подих плям не залишає. Гусінь також тільки з тих дерев знімають, які вкриті листям та квітами і які невдовзі будуть плодоносити, з висхлих дерев гусінь не знімають. Кому ж у такому разі справді нашкодив Пал Грегорич? Він заподіяв образу чоловікам дев'ятьох жінок! Ображати, знаючи наперед, що не зможеш дати сатисфакцію, — а Грегорич, кажу це привселюдно, зараз нездатний дати сатисфакцію, — це легкодухість і боягузтво. Ось на чому він схибив.

Та тут знову виринули брати Грегоричі, що не лінувалися розкидати розумом, і прогули усім у місті повні вуха, на різні способи паплюжачи дев'ять бідолашних пасій небіжчика. Скінчилось усе тим, що наступного дня вранці до нотаріуса з великим ґвалтом вдерся Іштван Возарі, дружина якого також значилася в числі спадкоємниць, і заявив: у його половини ніколи нічого такого не було з цим соромітником Грегоричем, а тому він вважає за неможливе прийняти дві тисячі форинтів. Як тільки про це дізналися у місті, до Столаріка по черзі з'явилися вісім інших дам і також відмовилися від спадщини: і у них, мовляв, ніякого зв'язку з Грегоричем не було. Пан Столарік давненько не заживав такої втіхи, яка йому судилася того дня: кумедне було видовище, коли зморшкуваті, беззубі, із сивими буклями бабусі, палаючи з сорому, засвідчували свою цнотливість.

Та ще веселіше було братам Грегоричам, до чиїх кишень перейшли тепер прикладені до заповіту і збережені їхніми зусиллями двадцять тисяч, за винятком, зрозуміло, тих двох, що призначалися для Академії наук, оскільки ця остання, незважаючи на те, що у неї й поготів не могло бути зв'язку, ніколи і ніякого, з соромітником Грегоричем, все ж таки прийняла відписану їй суму: Академія наук — десята божа бабуся — виявилася не настільки сором'язлива, як решта дев'ять.

Однак радість братів Грегоричів скоро розтанула — чеський маєток брата Пала як за водою пішов. Пан Гашпар подався до Праги і там марно шукав кінці. Ще дома здавалося дивним і підозрілим, що ніде не знайшлося ані найменшого сліду документів на цей маєток: ні купчої грамоти, ні якого-небудь ділового листа від управителя. Це було зовсім незрозуміло. Болдіжар лихословив, що раніше з ним ніколи не траплялося, а нотаріус Столарік під'юджував:

— Причина такого неладу, мабуть, те саме море, яке Шекспірові заманулося розташувати у Чехії[16]: це воно поглинуло маєток Грегорича.

Знавіснілі брати бушували не на жарт, казилися з люті, погрожували тюрмою Анчурі та Матько, якщо ті не скажуть, де чеський маєток. Вони затіяли справжнє слідство про спадщину і влаштували суворий допит обом слугам: хто, як не Матько, повинен був точно це знати, адже саме він супроводжував господаря у той маєток.

Врешті-решт Матько все ж таки признався, що покійний пан тільки говорив про поїздки до Чехії, а насправді їздив у Сегед або Коложвар, де вчився маленький Дюрі.

Ох Пал Грегорич! Ох потвора, як одурив, як ошукав своїх бідних родичів!

Тепер уже неважко було здогадатися, що задумав старий лиходій, — щоб його земля викинула! — чому потай перевів усе нерухоме майно на гроші. Ясно як сонце ясне: усю вартість віденського будинку та маєтку він хотів передати своєму незаконному вишкребку.

Невже передав? Ні, не міг він цього зробити — сотні тисяч довірити шмаркачеві! А коли так, то куди ж він їх подів, кому віддав? Ось це була загадка, відгадуючи яку Грегоричі, збиваючи ноги, нишпорили по всіх усюдах. Нотаріус, — а саме він останній розмовляв з небіжчиком перед його смертю, — твердив, що Пал Грегорич ані словом не згадав ні про які гроші. Анчура присягалася землею і небом: нема у неї ані шеляга, та й сама вона прикро вражена — адже небіжчик залишив її і сина ні з чим. Не може вона його добрим словом пом'янути, нещасним зробив він бідного хлопчика: доки сам живий був, не знала меж його щедрість, а тепер ні миски, ні ложки; хлопчик зростав паничем, наставника для нього тримали, а тепер він стане бідним школярем, буде перемагатися сяк-так уроками — хто-зна, чи дасть її будинок стільки прибутку, щоб послати хлопчика до університету.

«Так, — міркував Столарік, — якщо небіжчик справді хотів, щоб хлопчику дісталися гроші, він міг подарувати їх йому відкрито й ніхто б не зміг цьому завадити. Хіба не так?»

Це була щира правда, і тому вся ця історія здавалася ще незбагненнішою. Віденський будинок Грегорич продав за сто вісімдесят тисяч, пріворецький маєток — за сімдесят п'ять, разом чверть мільйона форинтів. Господи Боже милосердний, куди ж він подів таку величезну купу грошей? Навіть коли б він виміняв їх на золото, розтопив його, а потім сьорбав ложкою — однаково стільки не з'їв би, а Грегорич до того ж був ощадливий, — значить, гроші десь та приховані. Але ж де? Від усіх цих здогадів з розуму можна було спасти.

Неправдоподібним здавалося і таке, щоб гроші зберігалися в Анчури, у хлопчика або Столаріка, якого призначили опікуном Дюрі Вібра; але брати Грегоричі не відкинули такої можливості і, найнявши шпиків, приставили їх до Анчури — кожне її слово зараз передавалося за призначенням; у Пешті серед студентів-юристів браги розшукали якогось пронозу, підмовили його заприятелювати з Дюрі й повідомляти їх про кожне його слово та про спосіб життя.

Дюрі, однак, жив дуже бідно, сумлінно відвідував лекції в університеті, ночував у «Семи совах», харчувався на вулиці Кепіро у дешевому ресторанчику «Перше квітня». Ресторанчик цей, переповнений ущерть студентами-юристами, був однією з тих милих серцю старожитностей, яку давно вже проковтнуло ненажерливе сучасне життя. На вивісці харчевні красувався кругловидий здоровань, що розмовляв на вулиці з худим, як жердина, суб'єктом, а під ними був відтворений такий діалог:

Худий пан. Де це ви харчуєтеся, добродію, що так прекрасно виглядаєте?

Товстий пан. Та ось тут, у «Першому квітня».

Худий пан. Тоді і я там харчуватимусь.

Проте готували у «Першому квітня» вкрай погано, й цілком ймовірно, що причиною назви «Першого квітня» і став наведений вище діалог. Далебі, треба визнати, що давніш трактирники були досить відверті, а коли й брехали, то робили це з такою наївною щирістю, що кожний розумів їхні невинні хитрощі.