Парасолька святого Петра

   —  Прошу вас, пане нотаріус, читайте далі!

   —  Далі нічого немає, — коротко відповів нотаріус.

Залунали вигуки подиву, і усі кинулися до заповіту.

   —  Не може бути!

   —  Більш нема ані літери, — знизав плечима нотаріус.

   —  А інше майно? А маєток у Чехії?

   —  Маєток у заповіті не згадано. Я читаю лише те, що написано. Можете, панове, переконатися на власні очі.

   —  Не розумію, — прохрипів Гашпар Грегорич.

   —  Що найдивовижніше, — вголос міркував Болдіжар, — що він тут ані словом не згадав про куховарку та її вишкребка, хоча тут по всьому пальці знати.

   —  Так-так, — притакував Гашпар, — безумовно тут якесь шахрайство.

   —  Хіба ж вам не однаково, панове? — поспішив заспокоїти братів нотаріус. — Усе майно, що залишилося, за будь-яких обставин належить вам.

   —  Безперечно, — підтвердив Гашпар, — усе нерухоме майно. Але ж де гроші, готівка? Адже у нього повинна бути сила-силенна готівки! Боюся, що тут якісь хитрощі.

Паньокі підозріло дивилася на братів.

НЕНАЖЕРИ ГРЕГОРИЧІ

Дуже скоро заповіт Грегорича став відомий у міських вищих колах і викликав хвилю обурення у простесеньких патріархальних салонах, де над старезним черешневого дерева фортепіано красується олеографія «Вилазка Міклоша Зріні», а на столику, прикритому білою розшитою скатертиною, виблискують порожнисті срібні підсвічники і між ними — привезена з Пєштьєна величезна склянка з зображенням пєштьєнських купалень, у якій духмяніє бузкова гілка.

О, у цих маленьких мирних вітальнях тепер вирували, кипіли пристрасті!

   —  Те, що утнув Грегорич, просто жахливо! Він завжди був людиною нетактовною, але щоб після власної смерті ось так знеславити добродійних, шляхетних дам, у яких волосся давно вже посивіло, котрі давно бавлять онуків (а таких принаймні була добра половина), — ні, це жахливо!

Одне слово, моральність дев'ятьох жінок була виставлена усім на посміх. Про них говорило буквально усе місто, їхні імена були в усіх на вустах; а втім, не всі лаяли невдаху Грегорича, — траплялися і скептики, і вони сумнівалися:

   —  Врешті-решт, хто може знати, що між ними було! Грегорич замолоду був козак хоч куди.

Навіть ті, хто беззастережно засуджував Грегорича, дозволяли собі розводитися: все ж там мала бути якась обопільна симпатія, коли вже він про них згадав. Однак учинок сам по собі, безумовно, не джентльменський, навіть якщо допустити найгірше, — а втім, у такому випадку це ще більша нетактовність.