Парасолька святого Петра

Незадовго до полудня різь посилилася, і хворий почав блювати кров'ю. Анчура, злякавшись, заридала й хотіла послати по лікаря або священика.

Грегорич похитав головою:

   —  Ні, ні. Я вже готовий. Зі мною все гаразд. Я чекаю тільки сина. Котра година?

У цю мить задзвонив у соборі дзвін, провіщаючи полудень.

   —  Зараз прибуває поштова карета з пасажирами. їди скажи Матько, щоб йшов за ворота: нехай зустріне Дюрі й занесе чемодан.

Анчура у відчаї заломила руки. Може, покаятися, сказати, що не відправила телеграму? Боже, Боже, як йому тяжко дожидати сина!

Та вона не насмілилася признатися і брехала далі: «Добре, зараз пошлю Маті».

А хворий ставав дедалі неспокійніший:

   —  Винеси Маті ріг, Анчуро! — На стіні на зеленому шнурі висів величезний ріг. — Нехай затрубить у ріг, коли хлопчик прибуде. Так я швидше дізнаюся про його приїзд.

Довелося зняти й винести ріг; тепер Анчура і зовсім не наважилася б признатися в тому, як вона схибила.

А Грегорич тим часом затих, перестав хрипіти й стогнати; він напружено прислухався, ледь помітно підвівши з подушок голову, і притискав до себе пошарпану парасольку, гладив її, наче це полегшувало його страждання.

   —  Відчини вікно, Анчуро, щоб я міг почути ріг Матько.

Через відчинене вікно до кімнати проник сонячний промінь, залетів вітерець, несучи з собою п'янкий запах акації, що пишно цвіла на подвір'ї. Грегорич вдихнув цей запах, запах акації, і сонячний промінь востаннє сколихнув у його душі давно пригаслі почуття.

   —  Поклади мені на чоло руку, Анчуро, — промовив він ледь чутно, задихаючись, — хочеться мені востаннє відчути на собі жіночу руку.

Анчура поклала руку йому на чоло, і він заплющив очі; здавалося, йому було приємно, що голова його спочиває на подушках. Спека зовсім не відчувалася, чоло було скоріше холодне та сухе, неначе шкіра зовсім втратила вологість і тліла, перетворюючись на порох.

   —  Жорстка рука у тебе, Анчуро... Загрубіли твої руки, порепалися, — простогнав хворий і додав: — Зате у синочка м'які ручки, теплі... — Він кволо усміхнувся і розплющив очі: — Ти нічого не чула?.. Ш-ш-ш... Здасться, затрубив Матько...

   —  Ні, я нічого не чую.

Грегорич роздратовано махнув рукою, вказуючи на сусідню кімнату:

   —  Це чортовий годинник деренчить. Непокоїть він мене, дратує. Зупини його, Анчуро, та швидше, швидше...

У суміжній кімнаті на шафі теленькав старовинний годинник. Це був чудовий годинник, куплений ще батьком Грегорича на аукціоні в Гемері, коли розпродували майно Сентівані. У футлярі з чорного дерева з двома алебастровими колонами й золотавими ступінчастими перетинками від стінки до стінки гойдався великий круглий маятник, видаючи глухий надтріснутий звук.