Парасолька святого Петра

Анчура стала на стілець і, випроставшись, зупинила маятник.

І тут серед цілковитої тиші почувся придушений зойк, якісь дикі, невиразні звуки: «Я чую ріг, я чую...» Потому почувся хрип та звук падіння.

Анчура скочила на підлогу й кинулася до спальні. Там уже знову панувала тиша, постіль була заюшена кров'ю, а Грегорич лежав мертвий — увесь блідий, з нерухомими, розплющеними очима. Опущена додолу рука задубіло стискала парасольку.

Так закінчив свій шлях бідний Пал Грегорич. Звістка про його смерть швидко поширилася серед сусідів та родичів. Міський лікар Констатував смерть од виразки шлунка. Хизуючись знанням кількох латинських слів, він щось зацвенькав про прорив стінки шлунка й наступний крововилив, а також висловив свій жаль з приводу того, що не був запрошений раніше, бо міг би врятувати хворого. Невдовзі у будинку покійного опинився брат Болдіжар, а заразом і брат Гашпар, обидва з усіма своїми діточками. Пані Паньокі (уроджена Марі Грегорич), найстарша з родичів покійного, яка виїжджала влітку в село і тому тільки понад вечір дізналася про сумну подію, в розпачі заголосила:

   —  Який удар, який удар, що йому заманулося переставитися влітку! Я завжди молилася про те, щоб він помер узимку, а він узяв та й помер улітку. Ну, та чи варто після цього в наш час молитися? Боже мій, який удар! Ті двоє злодюг, звичайно, обікрадуть мене.

Вона зараз наказала запрягати й чимдуж помчала до Бестерце, однак прибула лише поночі, коли Гашпар і Болдіжар уже обнишпорили усі закути і, повністю заволодівши будинком, вигнали з нього Анчуру. Марно твердила сумирна жінка, що будинок належить їй, що він записаний на її ім'я і вона тут хазяйка.

   —  Тут ваших тільки чотири стіни, — відказав їй пан Гашпар. — Свого часу ви їх одержите. Усе інше наше. Нема тут чого шукати особі з такою сумнівною, як у вас, репутацією! Ану, гайда звідси!

Гашпар був стряпчий, а тому базіка нівроку, — де там Анчурі з ним змагатися! Поплакала вона, поплакала, а потім накинула хустку, підхопила свою скриню, кілька клунків та й подалася до матері Матько, та ще й так проклятущі Грегоричі усе шмаття її перевернули — чи не бере вона з собою часом які цінності, ощадні книжки тощо.

Пала Грегорича ховали на третій день. Похорон був убогий, мізерний, ніхто не плакав — тільки Анчура; через злосливу рідню вона не насмілювалася близько підійти до труни й боязко тулилася десь позаду. Син її з Сегеда ще не приїхав, та це й на краще — адже і його могли вигнати з дому родичі. Дарма що Анчура ховалася позаду, люди все ж дивилися тільки на неї, вона притягувала до себе всі погляди — гляньте, який просторий панський будинок відказав їй Грегорич! І коли вона випадково упускала хусточку, мокру од сліз, усі вдівці, що віддали шану жалобному зібранню (серед них був навіть один радник), кидалися її піднімати.

Упущена хусточка була мірилом того, як високо піднялася Анчура в громадській думці від цього дня.

На третій день уся рідня зібралася у нотаріуса Стола- ріка, і заповіт було розкрито. Він, зрозуміло, виявився дещо дивний.

Перш за все старий заповідав дві тисячі форинтів Угорській Академії наук. Далі всім тим паніям, з якими він мав близьке знайомство, до яких колись учащав або залицявся, він залишив но дві тисячі форинтів кожній. Цих осіб, числом дев'ять, він назвав на ім’я кожну, а відписану суму — двадцять тисяч форинтів — приклав готівкою до заповіту, доручивши нотаріусу Столаріку роздати їх спадкоємницям.

Родичі слухали, тамуючи подих, тільки зрідка, коли зачитувалися окремі пункти, братик Болдіжар чи братик Гашпар демонстрували свій спокій, то нахиляючи голови, то реплікою на зразок:

   —  Ось це правильно.

   —  Що ж, справедливо.

   —  Бог з ним.

   —  Добре зробив.

Одна тільки Паньокі саркастично усміхнулася, коли були названі імена дев'ятьох жінок.

   —  Цур їм! Однак це дивно... дивно!

Братик Болдіжар, вважаючи, що не варт зупинятися на дрібницях — адже покійний Пал усе життя був диваком, і бажаючи виявити великодушність, вигукнув: