Парасолька святого Петра

Мулярі знову перезирнулися, і відповів той, що був старший:

   —  Зробимо. Де працювати треба?

   —  Зараз покажу.

Незважаючи на те, що ходити йому було тяжко, Грегорич зняв з цвяшка ключ і, пропустивши робітників поперед себе, вийшов з ними у двір.

   —  Йдіть за мною, — наказав він.

Вони перетнули сад, за огорожею якого білів «Ліван» — невеличкий камінний будинок з ділянкою у два гольди, засадженою яблунями. Яблука були тут чудові. Через них, власне, і купив колись Пал Грегорич цю садибку у вдови священика й подарував її маленькому Дюрі, одразу записавши на ім'я хлопчика. Дюрі, коли жив дома, займав її разом з Купецкі, — зараз будиночок стояв пусткою.

Ось куди привів Грегорич малярів і показав місце, де треба було довбати: коли закінчать, нехай прийдуть за ним і візьмуть казан — він хоче на власні очі побачити, як казан замурують у стіну.

Опівночі отвір був готовий. Мулярі прийшли й постукали у вікно. Грегорич впустив їх, вони увійшли й побачили серед кімнати казан. На казані лежала тирса, але він був такий тяжкий, що двоє кряжистих здорованів насилу підняли його. А що лежало всередині, не знав ніхто.

Грегорич не відходив від них ні на крок і, поки казан не замурували, не рушив з місця.

   —  Накажіть, господарю, завтра побілити стіну, а післязавтра сам дідько вже нічого не знайде.

   —  Я задоволений, — сповістив Пал Грегорич і передав їм обіцяні гроші. — Тепер ідіть собі.

Старший муляр, здавалося, не йняв віри, що вони так дешево відбулися.

   —  Раніше такі справи інакше оборудували, — сказав він дещо зневажливо. — Читав я про це та й чув. За старих часів мулярам очі виколювали, щоб вони іншим разом дороги сюди не шукали. Та й те правда, звичайно, що давали за це не п'ятдесят форинтів, а сто раз по п'ятдесят.

   —  Але ж то за давніх добрих часів траплялося! — зітхнув другий.

Пал Грегорич, не заходячи в дальші балачки, старанно зачинив міцні дубові двері, пішов додому й ліг у постіль.

На ранок у нього знову почалися корчі у шлунку, він дуже мучився і кричав від болю. Лаврові краплі та гірчичники заспокоювали лише на мить. Обличчя взялося прозорою блідістю, а синизна під очима зробилася матова, примарно-тьмава. Він стогнав, хрипів, але час від часу все ж таки виявляв інтерес до зовнішнього світу.

   —  Звари смачний обід, Анчуро, добрий обід приготуй. Звари локшину з маком — адже хлопчик приїде опівдні.

Через півгодини він знову заговорив до Анчури:

   —  Пильнуй, щоб з медом локшина була, як любить хлопчик.

Для себе він попросив мінеральної води і, припавши до пляшки, випив її за одним духом — очевидно, внутрішній вогонь пік його нестерпно.