Парасолька святого Петра

   —  Рано ви з цим починаєте, — сказав, приймаючи документи, пан Столарік. — Чого це вам так нетерпеливиться?

Пан Грегорич стомлено посміхнувся.

   —  Мені це краще знати, пане Столарік. Нумо вип'ємо ще по чарці. Покинемо смерть — вона тепер за гнуздечку торгується. Краще розповім вам, пане Столарік, як мій батько добував це вино. Теж кумедна, сказати б, історія.

   —  Цікаво послухати, пане Грегорич.

   —  Хе, батько мій був великий крутій. Там, де йому не вдавалося прямо домогтися свого, він ішов манівцями. Дещо від його хитрощів успадкував і я, та, на жаль, не все. Та це не має значення. Жив колись у Земпліні один граф. Було в нього грошей без ліку, та як нема розуму, то й коваль не вкує. Дуже добрий був чоловік і радо допомагав людям — через те, власне, і мали його за несповна розуму. Мій батько звичайно купував у нього вино, і щоразу, коли вони укладали вигідну угоду, граф пригощав батька малесенькою чаркою цього нектару. Батько був завзятий винар і, ясна річ, не раз підсипався до графа з проханням продати йому хоча б два ако[15] цього вина. Та граф і слухати не хотів. «У самого імператора Франца не стане грошей, щоб купити моє вино». І от якось, коли граф своїм звичаєм частував батька цим самим «Lebensretter», завів мій небіжчик-батенько Лазаря: «О, цілюща живиця, живодайні слізки Господні! Коли б моя бідна старенька могла кожного дня та хоч наперсточок з нього пригубити, ох, допевне, тижнів через два і на ноги підвелася б». Шляхетний граф геть-чисто розчулився, гукнув свого винаря й наказав: «Наповни флягу пана Грегорича з бочки «Lebensretter»! Через кілька днів після цієї розмови приїхали до графа гості, — а це були чарівні, елегантні жінки, — і господар забажав пригостити їх цим чудодійним напоєм, створеним, можна сказати, спеціально для дам. Та з'явився винар і доповів: «Нема того вина й сліду». — «Куди ж ти його подів?»—схопився приголомшений граф. «Усе ввійшло до фляги Грегорича, ще трохи й не вистачило». Так і було: старий замовив у бондаря Лівака величезну, на три ако, флягу, — старий Півак живий і досі й прекрасно пам'ятає цю історію, — найняв підводу, перевіз на ній флягу до Земпліна й отримав своє вино. Чудове вино, чи не так? Що ж, ще по чарочці на дорогу, пане Столарік.

Як тільки нотаріус пішов, Грегорич гукнув свого поденника Матько:

   —  Зараз же йди до бляхаря й купи у нього казан. Потім за будь-які гроші найми двох мулярів і приведи до мене. Тільки нікому анітелень, нащо й куди йдеш.

Гай-гай, а це ж бо найслабша струнка була у Матько. От коли б йому не наказувано, може, тоді і зміг би не проговоритися...

   —  Іди хутчій та роби, що сказано.

Ще й не вечоріло, а казан і мулярі були вже на місці.

Пал Грегорич повів двох майстрів у найдальшу кімнату й старанно зачинив двері.

   —  Чи вмієте ви мовчати? — запитав він їх.

Мулярі перезирнулися, подумали, і тоді заговорив

той, що був старший:

   —  Мовчати людина вміє — з того і починає, коли на світ потрапляє.

   —  Доки говорити не навчиться, мовчати нетяжко.

   —  Спиток не збиток, — устряв у розмову молодший муляр, — можна й спробувати, коли діло того варте.

   —  Звичайно, варте. Ви одержите по п'ятдесят форинтів, якщо цієї ночі виб'єте у стіні заглиблення, щоб у нього помістився казан, а потім так усе заладнаєте, щоб це місце пізнати не можна було.

   —  Ото й по всьому?

   —  Так. Потім від господаря цього будинку ви будете щорічно одержувати по п'ятдесят форинтів, доки язика на зашморзі триматимете.