Парасолька святого Петра

   —  Тоді набрехано все, не так діло було.

   —  Отож-бо й є, що так.

Навіть Купецкі, розмовляючи на самоті з Дюрі, картав Пала Грегорича за цю витівку.

   —  Можу закластися, що в голові у старого якийсь гвинт зламався.

   —  Чоловік він примхливий, зате доброти незвичайної! — захищав батька Дюрі. — Хто-зна, які спогади пов'язані у нього з парасолькою?

СМЕРТЬ ТА ЗАПОВІТ ПАЛА ГРЕГОРИЧА

Випадок цей, однак, набув ваги лиш набагато пізніше, через кілька років, коли ніхто вже про це й не згадував; навіть Дюрі забув, а Купецкі і зовсім було не до спогадів — бідолаху як громом приголомшила звістка, яку приніс одного разу телеграф із Бестерце: помер Пал Грегорич. Старого наставника залихоманило, він зліг у ліжко і сказав своєму ридаючому вихованцеві:

— Я помираю, Дюрі. Я знаю, що це смерть. Мій дух підтримував Грегорич. Вірніше, я сам підтримував свій дух заради нього. А тепер я його відпустив. Це кінець. Не знаю, що станеться з тобою, мій хлопчику. Чи подбав про тебе Грегорич? Про мене він не подбав, та й не варто було — я відчуваю, що помираю. Можу закластися...

Коли б він справді заклався, то виграв би парі — на старого так гнітюче вплинула смерть Грегорича і вісті, які доходили пізніше, що з ліжка він більше не встав. Не минуло й тижня, як хазяйка сповістила Дюрі, який поїхав додому на похорон батька, що наставник його помер, і просила надіслати гроші на похоронні витрати.

Та що таке смерть Купецкі порівняно із смертю Грегорича? Цей старий гриб нікому вже не був потрібний і прекрасно зробив, що зник назавжди, — його зникнення майже ніхто й не помітив. Тихо й покірливо відійшов він у кращий світ, як і належалося тому, хто жив, не скаламутивши води. Був та й пішов — ото й усе. Зате відхід Пала Грегорича відбувався значно бучніше.

Це було якраз проти страсного четверга. Десь так опівдні старий почав скаржитися на різь у шлунку, зблід, і, відчувши гострий біль, ліг у постіль, і попросив покласти йому на живіт мішечки з прогрітим вівсом. Анчура приносила овес і поправляла подушки. Біль трохи стих. Та Грегорич відчув страшенну слабість і проспав до самого вечора.

Увечері він розплющив очі й сказав:

   —  Подай-но мені, Анчуро, парасольку, поклади її сюди, під голову. Ось так, тепер мені значно краще.

Він ще трохи поспав і раптом прокинувся з перестрашеним обличчям.

   —  Я бачив страшний сон, Анчуро. Мені снилося, що я перетворився на коня і мене повели на базар продавати. Прийшли мої брати і племінники й почали торгуватися. Я іржав з переляку, не знаючи, до кого потраплю. Брат Болдіжар розкрив мені рота, подивився в зуби й сказав: «Він ні на що вже більше не здатний, хіба тільки шкура — за неї можна дати п'ять форинтів». Аж ось прийшов чоловік з косою і поплескав мене по спині. О-о, і тепер ще бік болить у тому місці. Ось тут він поплескав, Анчуро, я відчуваю. «Кінь мій, — сказав чоловік з косою, — я його купую». Я поглянув на нього й побачив, що це смерть. «Гнуздечку не дам», — заперечив мій господар. «Добре, залиш собі, — погодився чоловік з косою, — я дістану гнуздечку в сусідній крамничці, почекайте мене, я зараз повернуся». Тоді я прокинувся. Мені страшно, Анчуро!

Його руде волосся настовбурчилося, скроні зволожив передсмертний піт. Анчура витирала його хусточкою.

   —  Пусте це все, мій пане, повірте! Адже сон не небо посилає, сон із шлунка йде...

   —  Ні, ні, — стогнав слабий, — я відчуваю — це кінець. Тільки й залишилося мені часу, доки він купує гнуздечку. Не втішай, не люблю я пустих балачок. Подай мені швидше паперу та чорнила, я складу телеграму моєму синові Дюрі. Нехай він спішно приїжджає. Я його дочекаюся. Так, сина свого я діжду.

До нього присунули стіл, і він швидко, розгонисто написав: «Негайно приїжджай, дядя-тато помирає, він хоче тобі дещо передати. Мама».

   —  Надішли слугу, нехай зараз же відправить телеграму!