Парасолька святого Петра

Грегорич у ці дні жив тільки сином. Він дожидав його біля дверей школи, і Дюрі після уроків радісно мчав до батька, хоча злосливі школярі, мислення яких, здається, придатне лише для того, щоб грати в пікет та ганяти м'яча, і зовсім не пристосоване до інших земних занять, на всі заставки дражнили його рудим чоловічком. Вони твердили, що сам диявол з'явився з пекла, щоб розв'язувати за Дюрі Вібра задачки, і з допомогою чудодійного заклинання втовкмачує в його голову задані уроки, — тож, маючи таку підпору, легко бути першим учнем у класі! Знайшовся шибеник, який присягався землею та небом, що у таємничого старого, коли той скидає чоботи, можна побачити кінські копита. Обшарпаній червоній парасольці, з якою старий і тут не розлучався, також накинули чаклунську властивість, на зразок тієї, яку мала лампа Алладіна. Пішта Парочані, який мав славу найкращого віршомаза у класі, вигадав на парасольку епіграму, а заздрісники охоче повторювали її на злість першому учневі. Проте Парочані дістав од Вібра вагомий гонорар — Дюрі дав йому такого ляща, аж у бідного Парочані пішла носом кров.

Від того часу Дюрі почав гніватися, коли бачив пошарпану червону парасольку, через яку хлопці глузували з його «дяді-тата».

   —  Купили б ви собі нову парасольку, дядю-тату, — сказав він якось Грегоричу.

   —  Що таке? Тобі не подобається моя парасолька, малий? — лукаво всміхнувся старик.

   —  Таж через цю парасольку, дядю-тату, з вас глузують. Навіть вірші про неї вигадали.

   —  Скажи хлопчикам, малий, що не все те золото, що світиться. А якщо вони цього не знають, то додай їм ще таке: часом золотом буває саме те, що не світиться зовсім. Коли-небудь ти все зрозумієш, Дюрі. Потім, коли виростеш. — Він замислився і якийсь час розгублено креслив кінчиком парасольки по блискучому річковому піску і додав: — Коли ця парасолька стане твоєю.

На рухливій фізіономії Дюрі застиг вираз удаваного захоплення.

   —  Красно вам дякую, дядю-тату. Я вже здогадуюся, що ви призначили її мені в подарунок на день ангела... скажіть, часом не замість обіцяного поні?

І він пустотливо засміявся. Старий також сміявся і, втішений, розпушував вуса, в яких нараховувалося не більше чотирьох-п'яти волосин. Бриніло в його сміхові щось хитре, значуще, неначе він сміявся з чогось свого, що зберігалося в найпотаємніших глибинах його душі.

   —  Ні, ні, свого поні ти одержиш. Але пам'ятай, що колись та дістанеться тобі і ця парасолька — отож-бо вона й захистить тебе від хмар та дощів.

«Разюча впертість! — міркував Дюрі. — Старі люди якось особливо прив'язуються до речей і вважають, що цим речам ціни не скласти. Ось і пан професор Гавранек: сорок один рік загострює пера все одним ножиком — тільки колодочки та лезо поміняв декілька разів».

Проте один випадок змінив ставлення Дюрі до парасольки, і він раз і назавжди припинив свої підступи проти неї. Одного разу вони вирушили у човні на Шаргу. Шарга — маленький острівець, розташований там, де зливаються Тиса та Марош і де старі сегедські рибалки готують чудову юшку з паприкою. Молоді рибалки не зварять уже такої юшки, адже вони нині не знають латини. А це ж бо єдина страва, для приготування якої, крім, зрозуміло, чечуги, сома, паприки та води з Тиси, — потрібна ще й латина. Так принаймні написано у відомій куховарській книзі Мартона, де все, по суті, зводиться до того, що «приготувати юшку з паприкою жінка нездатна», а автор посилається на давнє потрійне правило сегедських рибалок, які споконвіку, готуючи юшку з паприкою, дотримувалися його точно та неухильно: «Habet saporem, colorem et odorem»[12].

Отже, Купецкі, Грегорич і Дюрі вирушили на прогулянку до Шарги. Коли вони приставали до берега, їхня благенька посудина на щось наштовхнулася і нахилилася. Саме в цю мить Грегоричу заманулося встати. Він похитнувся, втратив рівновагу, впав горілиць у човні і з переляку випустив парасольку — та впала просто у воду, і течія тихо й повільно понесла її вниз.

   —  Ай, парасолька! — скрикнув Грегорич. Обличчя його стало біле, як крейда, а очі наповнилися смертельним жахом. Веслярі насмішкувато перезирнулися, а старий Мартон Ердег, покусуючи люльку, зневажливо промовив:

   —  Невелика втрата, вельможний пане. Парасолька ваша вже ні до чого непридатна, хіба що пшеничникові в руки (пшеничником називали опудало, одягнуте у лахміття, яке ставили в пшеницю, щоб лякати горобців).

   —  Сто форинтів тому, хто упіймає парасольку! — прохрипів у відчаї Грегорич.

Веслярі перезирнулися, і той, що був молодший, Янчі Бєрчек, почав стягувати чоботи.

   —  А ви не жартуєте, пане?

   —  Ось сто форинтів, — оголосив, підбадьорившись, Грегорич і видобув з чорного шкіряного гамана асигнацію у сто форинтів.

Янчі Бєрчек, яскравий представник «лускачів» (теслярів-корабельників), обернувся до Купецкі.