Парасолька святого Петра

   —  Ні, ні. Синові це може коштувати життя, вони зженуть його зі світу, якщо він стане їм на дорозі.

Він побивався за життя дитини, але зовні не наважувався ані на найменший прояв любові.

Він пильнував у домі нового ладу. Це була тактика оборони, причому тактика божевільна і жорстока. Коли син прокинувся, Грегорич наказав йому на майбутнє називати себе «ваша милість» і заборонив до себе пеститися.

   —  Я жартував з тобою, — сказав Грегорич, — я удавав з себе твого батька. Ти розумієш?

Після цих слів на очі хлопчикові набігли сльози.

Старий затремтів, нахилився, осушив сльози сина поцілунками, і, коли заговорив, у його голосі бринів безмежний сум:

   —  Ніколи нікому не розповідай, що я тебе цілував. Якщо про це дізнаються, станеться велике лихо.

То була справжня манія переслідування. Він узяв до себе додому Купецкі, поставивши йому за обов'язок і вдень і вночі доглядати за хлопчиком і будь-яку страву спочатку куштувати самому. Коли Дюрі виходив із щільно зачиненого будинку, його перед цим переодягали: знімали оксамитове убраннячко та вишукані лаковані чобітки й одягали в навмисно для цього заготовлену подерту, неохайну одежу — нехай бігає за воротами босоніж та у лахміттях, нехай у місті запитують:

   —  Хто цей маленький злодюжка?

   —  Та це щеня куховарки Грегорича, — відповідатимуть ті, хто знає.

Щоб остаточно приспати підозри родичів, Грегорич почав опікуватися сином своєї сестри Марі, за чоловіком Паньокі; він оддав його у науку, сам відвіз до Відня, влаштував у Терезіанум[11] призначив щонайрозкішніше утримання, яке дозволило тому обертатися в товаристві графських та герцогських нащадків; усім іншим своїм племінникам він надсилав багаті подарунки, і Грегоричі, що досі дихали чортом на молодшого брата Пала, врешті-решт прийшли з ним до згоди.

— Добрий чоловік, — казали вони, — та тільки дурний як не треба.

А маленького Дюрі, коли настав час віддавати його до латинської школи, намагалися відправити якомога далі — у Сегед, у Коложвар, — туди, де його не могли зачепити підступи люб'язних родичів. У ті ж таки часи загадково зник з міста професор Купецкі. Та й те правда, що коли б він навіть вийшов з міста, б'ючи в барабан, то й тоді жоден собака не спитав би, куди й навіщо він іде.

Усі ці надзвичайні застережні заходи були, безперечно, надмірні. Але ж у самій вдачі Пала Грегорича була закладена властивість завжди перебирати міри — він постійно ходив краєм прірви. Зважившись на який-не- будь подвиг, він ставав хоробрішим за самого диявола, але, коли йому доводилось наполохатися, тисячі страхіть ввижалися йому в кожному закуті. Його любов до Дюрі була безмежна, але настільки ж безмежний був і його страх за Дюрі, — з цим він ніяк не міг собі порадити.

Доки хлопчик прекрасно розвивався, доки з відмінними успіхами переходив з одного класу до іншого, чоловічок з червоною парасолькою поступово розпродував своє майно. Він оголосив, що купив великий маєток у Чехії, та грошей не вистачило, і довелося продати віденський прибутковий будинок. Згодом у новому чеському маєтку він збудував якусь цукроварню — тож мусив шукати покупців на пріворецьку худобу. І одразу знайшовся багатий купець з Кашші. Було в усьому цьому щось загадкове та незрозуміле — навіщо миршавому, рудому чоловічку такі великі нововведення наприкінці життя? Нарешті одного прекрасного дня будинок у Бестерце був переписаний на ім'я Анни Вібра, а маленький чоловічок повеселішав, зробився жвавим і задоволеним, як ніколи до того. Він знову почав бувати у товаристві, усім цікавився, базікав про все, намагався бути приємним, обідав то в одного, то в другого свого брата і, неначе випадково, натякав: «Не брати ж мені добро з собою до могили!» Він відвідував жінок, до яких безнадійно залицявся замолоду, і часто з облізлою парасолькою під пахвою, з якою ніколи не розлучався, виїжджав з міста, і цілими тижнями, ба навіть місяцями його ніде не було видно. Та в місті це нікого не турбувало: «Старий, мабуть, знову подався до свого чеського маєтку».

Про чеський маєток Пал Грегорич говорив дуже мало, хоча брати виказували до нього особливий інтерес. То один, то другий виявляли готовність стати його супутником: хоч раз проїхатися з ним разом — ніколи, мовляв, не бачили Чехії тощо, але пан Пал завжди спритно уникав допитів і в цілому, здавалося, не дуже й багацько думав про цей маєток.

Вдавалося це йому зовсім легко, оскільки ніякої іншої чеської землі у нього не було, крім тієї, яку він якось привіз під нігтями з Карлсбада, де лікував свої хворі нирки. Чеський маєток був вигаданий ним для родичів.

Пал Грегорич просто-таки обернув усе своє майно на гроші — гроші можна було покласти у банк і віддати синові. Дюрі одержить у спадщину банківський рахунок, шмат паперу, якого ніхто не побачить; цей шмат паперу він сховає до жилетної кишені і все ж таки буде багатою людиною. Що й казати, спритно було придумано, розумно. І їздив він не до чеського маєтку, а туди, де жив із старим наставником та вчився Дюрі.

Це були нечисленні щасливі тижні у його житті, єдиний промінь, що освітлював його безрадісні дні, коли він, не криючись, міг любити свого сина, який став на той час височеньким та гарним з себе хлопчиком, кращим учнем у класі і виділявся серед своїх товаришів чудовим характером та зразковою поведінкою.

Старий цілими тижнями затримувався у «місті Матяша» — так називали Сегед — і не міг намилуватися на Дюрі Вібра. їх часто бачили під час прогулянок берегом Тиси, і, коли він, Купецкі та Дюрі розмовляли між собою по-словацькому, перехожі, почувши незнайому мову, оберталися, щоб узнати, що вони за одні, з якого роду-племені будівельників Вавілонської вежі.