Парасолька святого Петра

   —  Атож, хіба що на сигару можу закластися з вами. Причому заздалегідь вважаю її програною, — посміхаючись говорив він і пригощав старого професора, пристрасного любителя поговорити й посперечатися, найкращими своїми сигарами.

   —  Повірте мені, пане Грегорич, у мене ніколи ще не було такого талановитого учня. Усе моє життя я марудився з нікчемними учнями й пускав з ними на вітер свої знання. Чи вірите, пане Грегорич, як гірко це усвідомлювати! — І він пом'якшував свою велику гіркоту добрячим понюхом тютюну. — Ось такі-то справи, пане Грегорич, точнісінько як на державному монетному дворі. Ви чули цю історію, пане Грегорич? Як, ви нічого не чули? Цими днями на монетному дворі пропав великий зливок золота. Шукали, шукали, та не знайшли. Що тут робити, вчинили загальну перевірку, і — що б ви подумали? — великий зливок золота внаслідок необережності був підмішаний до мідних крейцерів. Он воно як. Сподіваюся, ви мене зрозуміли, пане Грегорич. І протягом багатьох років я намагався вселити свій дух в самих тільки телепнів. Denique[10] на схилі віку я надибав на правдивий талант. Ви розумієте мене, пане Грегорич?

Пала Грегорича зовсім непотрібно було в цьому переконувати; а втім, він і без того надміру симпатизував хлопчикові Вібра, і недалекі від істини були ті, хто, можливо, з одного тільки бажання дошкулити іншим Грегоричам, раз у раз віщували: «А врешті скінчиться на тому, що він одружиться з Анною Вібра й усиновить хлопчину». Купецкі був тієї ж думки: «Так воно й буде. Готовий закластися, що так і буде».

Так, напевно, і сталося б. Пал Грегорич сам над цим замислювався, і такий крок з його боку був би, треба сказати, цілком тактовний, однак Пал Грегорич надто сильно любив маленького Дюрі, щоб наважитися бути тактовним.

Дві непередбачені обставини перешкодили природному розвиткові подій. По-перше, Анна Вібра, впавши на сходах, зламала ногу і на все життя закривіла. А кому потрібна служниця з кульгавою ногою?

Друга обставина ще сильніше вразила серце чудія Грегорича. Занедужав маленький Дюрі: він посинів, його трусила лихоманка, тільце хапали корчі, — усі вирішили, що він помирає. Грегорич відкинув удавану соромливість, упав на постіль дитини, ридаючи, цілував синові обличчя, очі, холодіючі рученята і в цю мить вперше обізвався до нього голосом серця:

   —  Що з тобою, мій хлопчику? Що в тебе болить, рідний мій синку?

   —  Не знаю, дядечку, — пробелькотала дитина.

Рідке руде волосся старого Грегорича настовбурчилося, щось незвичайне з'явилося в усій його подобі; бачачи муки дитини, відчувши її смертельні страждання, він сам переповнився страшною мукою сина, і корч схопив його недолуге тіло; серце батька розбилося, і з нього випала таємниця.

   —  Це мій син!— вигукнув він, схопивши лікаря за руку. — Послухайте, це мій син! Врятуйте його, і я дам вам повний кошик золота!

Лікар врятував дитину і дістав кошик золота, як у відчайдушну хвилину обіцяв йому нещасний батько. Кошик, щоправда, вибрав не сам лікар, а Грегорич, який спеціально для цього випадку доручив його сплести зойомським словакам.

Лікар вилікував хлопчика, але зробив хворим Грегорича. Він посіяв у душу старого страшну підозру, визначивши у хворобі дитини ознаки отруєння.

Ну, а Грегоричу тільки того й треба — тепер у нього з'явився привід для постійних сумнівів та болісних роздумів. Як це могло статися?

   —  Чи не з'їв ти, хлопчику, отруйний гриб?

Дюрі заперечливо хитав головою.

   —  Я не їв, дядю-тату. — То була нова форма звертання, він називав його татом, не забуваючи колишнього «дяді».

Що він міг з'їсти? Мати наполегливо пригадувала то одне, то друге. Може, оцет у їжі був несвіжий? (Що ми того дня варили?) А може, мідний посуд був нечистий?

   —  Не верзи дурниць, Анчуро!— гірко хитав головою Грегорич.

Грегорич думав зовсім про інше, він не висловлював своєї підозри, але підозра була, вона ховалася серед найпотаємніших його думок, буравила мозок, позбавляла сну та апетиту. Грегорич підозрював своїх братів. Це була їхня рука — рука, що потяглася до спадщини.

Отже, кінець усьому, кінець його мріям усиновити хлопчика, дати йому ім'я та маєток.