Парасолька святого Петра

Він поступово й непомітно присувався до її чудесного горла й почав пестити його з таким виглядом, ніби цікавиться тільки незвичайною будовою цього горла. Анна спершу спокійно терпіла, але коли, чи то випадково, чи то навмисне, кощава рука Пала Грегорича ковзнула нижче, вона раптом зашарілася й норовливо його відштовхнула.

   —  Про таке, ваша милість, ми не домовлялися.

Пал Грегорич спік рака й хрипко вимовив:

   —  Не мудруй, Анко. Не будь дурненька!

Та Анка була дурненька — вона підхопилася й кинулася до дверей.

   —  Не втікай, дурна! Не з'їм я тебе!

Але Анка нічого не хотіла слухати, втекла до кухні й там зачинилася. Даремно пішов за нею Пал Грегорич, даремно твердив під дверима:

   —  Та не з'їм я тебе. Бог мені свідок, не з'їм. Ну, стривай, Анчуро, ти ще шкодуватимеш!

Наступного дня Анчура зібралася покидати місце, та господар загодив її золотою каблучкою та пообіцяв, що більше й пальцем її не зачепить. Не може він її відпустити, — умовляв куховарку Пал Грегорич, — не звикнути йому до іншої страви.

До душі припали Анчі похвала її кулінарному мистецтву та золота каблучка, і вона залишилася.

   —  Але ж будьте ласкаві, господарю, слова свого тримайте, а якщо будете чіплятися, то я вам такого стусана дам, що не зрадієте.

Треба віддати належне: Пал Грегорич знову почав загравати з куховаркою тільки, як минуло багато часу. Анчура знову намагалася піти, а він знову загодив її: червоним кораловим намистом із золотою застібкою — такі намиста мали на собі лише баронеси Радванскі, коли вибиралися до церкви; Боже, як гарно обвили корали її міцну білу шию!

Гарні, достоту гарні були корали, і Анчура перестала вимагати, щоб господар припинив свої пустощі. Господар і так багатий, тож навіщо їй оберігати його від витрат.

Більш того, одержавши коралі, Анча того ж таки дня поставила старій крамарці-бакалійниці, що орендувала крамничку в будинку Грегорича, дипломатичне питання:

   —  Скажіть, ласкава пані, а дуже це боляче, коли проколюють вухо?

   —  Овва! — засміялася бакалійниця, — що нашій селючці заманулося — сережки до вух причепити! Ох Анчо, Анчо, непутяще щось ти задумала, дівко!

Анча образилася і спересердя так щиро гримнула дверима, що дзвіночок деренчав та дзвенів ще цілих чверть години.

Звичайно, їй хотілося мати сережки. А чому б їй цього не хотіти? Хіба не той самий Бог створив і її, і тих паній, що в шовкових спідницях красуються? Того ж таки дня вона примудрилася дізнатися, що вуха після проколу болять не більше, ніж від укусу блохи.

Сережки, сережки!.. Несила було ждати Анчурі, коли Пал Грегорич відновить свої любощі. Але ж події можна прискорити! Кожна дочка Єви знайде для цього який-небудь спосіб. Анча старанно причепурилася: заплела до конопляної коси шовкову ясно-червону стрічку, одягла батистову сорочку, тонку, як цигарковий папір, скинула тісний ліф, що обтягував та прикривав її принади, й усенький день крутилася на очах у хазяїна, — хай дивиться, собі на згубу, як бурхливо здіймаються її груди.

Грегорич свого часу зажив собі слави нечувано хитромудрого та підступного шпигуна, він спритно дурив одразу дві армії — російську та австрійську, — але перша-ліпша дівчина, навіть найнаївніша, навіть детвайська дівчина, могла йому тут дати сто очок уперед. Наступної неділі Анча з'явилася в церкві з золотими сергами у вухах, і одразу ж парубки та дівчата, що називали її між собою «гренадером», захихотіли, зашепталися: