Парасолька святого Петра

   —  Хе-хе, а наш гренадер не інакше, як десь та спіткнувся!

А через кілька тижнів уже все місто смакувало надзвичайну подію — зв’язок Пала Грегорича з його куховаркою: «Еге-ге, старий цап домашню сіль лиже!» — і переказували одне одному найбільш пікантні подробиці, в яких було багато бурлескного комізму. Брати Грегоричі трубили по місту на всі боки:

   —  Грегорич і служниця! Жахливо, нечувано! Нічого подібного на світі ще не бувало!

Люди знизували плечима — де там не бувало!— і заспокоювали родичів:

   —  Пусте це діло! І навіть цілком природно — хіба Пал Грегорич хоч раз у житті зробив тактовний вчинок! А вам від цього навіть краще — принаймні не одружиться, і все величезне майно залишиться вам.

Точно встановити, що тут було правдою, а що ні, здавалося неможливим, але факт той, що розмови поволі ущухли й відновилися лише через кілька років, коли поодинокі відвідувачі похмурого будинку Грегорича побачили на порослому травою подвір'ї малесенького хлопчика, який бавився з ягням, яке там-таки й паслося.

Чиє це хлоп'ятко? Що воно тут робить? Як воно потрапило у двір Грегорича? Іноді з цим хлопчиком бавився сам Грегорич. Через замкову щілину зачинених воріт можна було побачити, що чудій Грегорич підперезався червоним пасом, од якого розходилися дві мотузки, що, як видно, правили за віжки, а за них однією рукою чіплявся маленький пустун і, тримаючи батожок у другій, покрикував:

   —  Но-о, Раро, но-о!

А старий віслюк то слухняно дріботів інохіддю, то поривався вперед, то пускався учвал і навіть іржав час від часу.

Відтоді Пал Грегорич жив ще більш відлюдно, лише зрідка бачили його на базарі, коли він, накульгуючи, тяг ноги, мов важкі колоди, — через те, що обидві ноги в нього, стверджували глузії, були ліві, — завжди в одній і тій самій старовинній, приношеній одежі, до якої він приохотився ще за свого буття шпигуном, і з червоною парасолькою під пахвою, з якою він ніколи не розлучався, чи то взимку, чи влітку, в дощ або в спеку; він ніколи не залишав її в передпокої і, прийшовши до когось у гості, ні на хвилину не випускав її з рук. Не раз, бувало, йому пропонували:

   —  Покладіть вашу парасольку, дядечку!

   —  Ні, ні, — заперечував він, — я звик тримати її у руках. Без неї мені якось ніяково, слово честі.

Багато говорилося про те, чому він такий нерозлучний з цією парасолькою. Незрозуміло! Може, якась реліквія? Хтось доводив (пригадується, це був кадастровий реєстратор Іштван Пазар, колишній гонвед), що в цій старій парасольці Пал Грегорич переносив свого часу важливі телеграми та депеші — ручка парасольки нібито була порожниста. Можливо, так насправді й було.

Грегоричам, які прагнули спадщини, маленький хлопчик у дворі Пала Грегорича здавався підозрілим і муляв очі; вони довго і вперто винюхували, доки не дізнали правди у метричній книзі Пріворецької католицької церкви. (У Прівореці й був розташований маєток Пала Грегорича). У книзі було зазначено: «Дєрдь Вібра, незаконнонароджений; мати — Анна Вібра». Позашлюбна дитина була така мила, сповнена вогню та життєрадісна, що навіть чужій людині неможливо було б її не полюбити.

ПІДОЗРІЛІ ЯВИЩА

Малий Дюрі Вібра непомітно зростав і став гарним міцним хлопчиком з грудною кліткою, схожою на барабан.

— Звідки в нього такі груди? Хай йому біс, звідки? — не переставав дивуватися Пал Грегорич.

Йому, вузькогрудому, особливо були до вподоби могутні груди сина, інші ж таланти Дюрі його мало цікавили. А хлопчик був таки здібний. Старий професор Мартон Купецкі, що вже вийшов на пенсію, щоденно протягом години читав йому курс елементарних наук і з піднесенням говорив Грегоричу:

   —  Повірте мені, пане Грегорич, у хлопчика великі здібності. З нього, пане Грегорич, великі люди будуть. Я можу закластися з вами, пане Грегорич.

У такі хвилини Пал Грегорич був невимовно щасливий, і, хоч зовні цього не показував, гаряча хвиля любові до сина заливала все його єство.