Парасолька святого Петра

   —  Тоді я буду шпигуном.

І Грегорич став шпигуном. Він одягнувся, неначе якийсь волоцюга, — а в ті часи таких обірваних суб'єктів, що пустилися берега, чимало волочилося по світу! — і раз по раз перекидався з табора в табір, роблячи угорським військам безцінні послуги. Ще й дотепер згадують бувалі солдати «чоловіка з червоною

парасолькою», який з викривленим по-дурному ротом, наче й до десяти не вмів рахувати, сміливо йшов за лінію фронту й проникав у ворожий стан. Його вузька пташина фізіономія, позакачувані холоші, приношений, обшарпаний і зібганий циліндр та червона із загнутою ручкою парасолька під пахвою одразу привертали до себе увагу. Хто хоч раз його побачив, забути вже не міг. А принаймні один раз бачив його кожний, тому що він без упину гасав туди й сюди, неприкаяний, наче душа Орбана[8]. Мало хто підозрював, чим займався цей дивний суб'єкт, але Дембіньський[9] , очевидно, знав, бо так відгукнувся про нього: «Цей чоловічок з червоною парасолькою

сам чорт, та тільки він з поріддя добрих чортів».

Коли відгриміли битви і настали по-могильному тихі часи, Пал Грегорич повернувся до Бестерце й перетворився на справжнього людиноненависника. Він не виходив із свого великого кам'яного будинку і більше і в голову не покладав ні думок про громадську діяльність, ні про одруження. З ним сталося те, що нерідко трапляється з кожним старим парубком: він закохався у свою куховарку. Все спрощувати, спрощувати і завжди спрощувати — ось філософія мудрості та прогресу, тепер вона стала і його власною теорією.

Одна жінка потрібна для того, щоб прислуговувати чоловікові, друга — щоб йому любити її. Отже, потрібні дві жінки. Але чому б не поєднати цих двох в одній?

Анна Вібра, здоровенна дебела дівка, була родом звідкись із Детви, де справжнім чоловіком вважають того, хто за зростом майже не поступається деревам у їхніх могутніх лісах. Вона була гожа дівка, до того ж приємно співала вечорами, коли мила посуд:

Пліт по Гараму біжить,

Янко за стерном стоїть.

Голос у неї був такий м'який та лагідний, що одного разу господар не витримав, покликав її до своєї кімнати й посадив у затишне шкіряне крісло. У такому вона ще ніколи в житті не сиділа.

   —  Чудово ти співаєш, Анко! Гарний у тебе голос. Заспівай-но тут, я хочу тебе послухати.

Анка затягла сумну словацьку пісню «Лист новобранця», у якій той скаржиться своїй коханій на тяжку солдатську долю:

Чи знаєш, кохана, яку я тут маю постелю —

На холодне каміння кладу я подерту шинелю.

Отака моя постіль.

Так я сплю. А що ж я їм?

Я сіно ковтаю та сніг білий п'ю.

Чи чуєш, кохана, — ось так я живу.

Пісня розчулила Пала Грегорича, і він тричі вигукнув:

   —  Оце так горло у тебе, Анно Вібра, яке чудесне горло!