Парасолька святого Петра

Голова гримнув на дзвонаря, який і далі смикав за мотузку:

   —  Зараз же припини, бовдуре! Покажи рукою, з якого боку Шранкова кукурудза?

Дзвонар показав у напрямку лук.

   —  Рушай-но, Дюрі, тепер їй назустріч і дізнайся по-доброму, що сталося.

А Дюрі тим часом уже пройшов священиків сад, повернув до люцерни Йожефа Магата, і раптом серце його здригнулося: він побачив Веронку. Вона була у зеленому платті з оборками, на голові замість капелюшка була недбало накинута маленька червона хусточка; Дюрі поквапливо продерся верболозом Дєрдя Славіка і на Гонгоєвій луці став перед нею.

Дівчина скрикнула, побачивши його, і затремтіла усім тілом.

   —  Де пожежа? — глухо запитала вона.

   —  Не лякайтеся, Веронко. Пожежі немає. Це мій опікун наказав дзвонарю ударити на сполох, щоб заманити вас додому. Чому ви пішли?

Обличчя дівчини пополотніло, вона покусувала гарні яскраво-червоні губки.

   —  Це моя справа, — вимовила вона здавленим голоском. — О, облиште мене, прошу вас... облиште мене!

Вона обернулася, ніби знову хотіла повернутися до лісу.

   —  Веронко, ради Бога... не мучте мене! Що сталося? Чим я завинив перед вами?

Дівчина подивилася на нього холодно, ущипливо. Очі її були немов дві крижинки.

   —  Облиште мене, — проказала знову. — Чого ви від мене хочете?

Юнак несподівано підскочив до неї і схопив за руку. Веронка будь-що хотіла вирватися; так вони боролися, і, як це не було соромно, він не відступився доти, поки силоміць не надів на її палець обручку.

   —  Ось що я хочу! — вимовив він з благанням у погляді.

   —  Оце ви хочете? — гірко засміялася дівчина. — А я ось що хочу! Дивіться!

Вона стягла обручку і далеко закинула її в густу траву, що вкривала широку луку.

Бідний Дюрі схопився обіруч за скроні.

   —  О, що ви зі мною наробили? Що ви наробили?