Парасолька святого Петра

   —  Далебі, не варто розігрувати зі мною комедію, пане Вібра. Натягніть обручку не на мій бідний палець, а на парасольку... адже ви хочете одружитися на парасольці, а не на мені. Тепер, сподіваюся, вам зрозуміло!

Дюрі несподівано стало ясно, звідки усі ускладнення.

   —  Господи, ви нас підслухали!

   —  Так, я все знаю, — червоніючи, вимовила вона. — Не варто заперечувати!

   —  О боже мій, я нічого не хочу заперечувати! Вислухайте мене, прошу вас, вислухайте!

Вони повільненько пішли лукою. Дюрі говорив, дівчина слухала, а навкруги у траві безліч жучків, коників дзижчали, шерхотіли, верстаючи в різних напрямах свої дивовижні дороги. Дюрі захоплено говорив: він розповів про все своє життя, про історію свого батька, про ймовірну спадщину, про те, як вони здогадалися, куди заховав її Грегорич, яким чином но ниточці, крок за кроком, він дійшов до Бабасека — словом, розповів усе. Дівчина слухала спочатку, наче обвинувач, мовчки, з гірким докором в очах, потім немов суддя, що хоче з'ясувати істину. Але що далі розвивалася історія, то більше вона зацікавлювалась, добирала смаку: вона не була вже ні обвинувачем, ні суддею, а тільки враженою слухачкою, що часто переривала нитку розповіді здивованими вигуками.

А ще коли історія почала наближатися до неї і повільно, але виразно показалися лінії, що вплелися у її власну долю... Але далі, далі!

А історія тривала, напруження дедалі зростало... ось уже мова про Мюнца-сина. Мюнц напоумив Дюрі, що парасолька у Глогові... Потім заговорила лісничиха на вечері у Мравучанів... Ага, так це лісничиха розплескала, що приніс святий Петро дівчинці-сирітці!

Ще кілька слів, і Веронка знала все, про все здогадалася, і на очі їй навернулися сльози.

   —  О боже, але ж Адамец спалила ручку парасольки!

   —  Хай її Бог благословить за те, що вона зробила, — весело сказав Дюрі, побачивши, що дівчина полагіднішала. — Ось тепер я принаймні можу вам довести, що люблю вас без будь-якої парасольки!

Веронка розв'язала червону хусточку, і коли вона зашелестіла в її руках, раптом ударила нею Дюрі по плечу й крізь сльози посміхнулася юнакові.

   —  То ви й справді хочете зі мною одружитися навіть зараз?

   —  Ну звичайно! Що ви на це скажете?

   —  А те, що...

Вона затнулася, дивне відчуття перехопило їй подих.

   —  Що?..

   —  Що ви дуже легковажна людина і...

   —  І?

   —  І що... біжімо назад шукати мою обручку!