Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

— Те, що ви запланували, страшно небезпечне (хоча сумніваюсь, що вас цікавлять мої думки з цього приводу), але, напевне, таки нема іншого способу врятувати невинну людську душу. Я й на секунду не йняла віри тому, що Барбара винен у тих вбивствах, а після мого власного близького знайомства з місцевими правоохоронцями думка про те, що вони можуть стратити його, щоб не допустити до влади, мене не дуже дивує. — А тоді, сама того не підозрюючи, вона озвучила думки Барбі. — Ренні не дивиться на перспективу, і ніхто з копів також не думає наперед. Їх непокоїть тільки, хто буде гетьманом в нашому курені. Такий тип мислення прямо провадить до катастрофи.

Вона повернулася до столу.

— Я зрозуміла ледь не з першого дня, коли повернулася сюди, щоби посісти пасторат, — це було моєю мрією ще з тих часів, як я була маленькою дівчинкою, — що Джим Ренні монстр в ембріональній стадії. Тепер, якщо ви вибачите мені такий мелодраматизм, цей монстр народився.

— Слава Богу, — озвалася Джекі.

— Слава Богу за те, що народився монстр? — усміхнулася Пайпер, здивовано підводячи вгору брови.

— Ні… слава Богу, що ви це визначили.

— У вас є ще щось сказати, хіба не так?

— Так. Щоправда, якщо ви не бажаєте брати в цьому участь…

— Любонько, я вже беру в цьому участь. Якщо вас можуть ув'язнити за підготовку змови, то мене за те, що я вас вислухала і не донесла. Ми з вами тепер ті, кого наш уряд полюбляє називати «доморощеними терористами».

Джекі відреагувала на це визначення безрадісним мовчанням.

— Ви ж маєте на увазі не тільки визволення Дейла Барбари, чи не так? Ви хочете організувати активний рух опору.

— Мабуть, що так, — відповіла Джекі й пирснула безпорадним сміхом. — Ніколи не подумала б, що я на таке здатна після шести років в армії США… я ж завжди була дівчиною того типу, що «завжди за мою країну, права вона чи неправа»… А вам ніколи не спадало на думку, що Купол може ніколи не зникнути? Ані цієї осені, ані взимку? І в наступному році стоятиме, а може, й до кінця нашого життя?

— Так, — Пайпер залишалася спокійною, хоча з її щік стерлися майже всі кольори. — І таке може бути. Гадаю, ця думка відвідувала кожного в Міллі, хай хоч би й напівусвідомлено.

— Тоді подумайте про таке. Вам би хотілося прожити рік, чи бодай п'ять років під диктатурою готового на вбивства ідіота? Звісно, якщо в нас є попереду ці п'ять років.

— Звичайно, ні.

— Тоді єдиний час, коли його можна зупинити, — це зараз. Нехай він уже вийшов з ембріональної стадії, але те, що він будує, ця машина, поки що не набрала сили. Зараз найкращий час. — Джекі зробила паузу. — Він у будь-яку мить може наказати поліції забрати приватну зброю у звичайних громадян, тому зараз — єдино можливий час.

— Що я можу зробити для вас?

— Дозвольте нам провести зустріч тут, у пастораті. Сьогодні ввечері. Будуть ці люди, якщо всі з них прийдуть. — Вона видобула з задньої кишені список, який вони довго складали разом з Ліндою.

Пайпер розгорнула блокнотний аркуш і уважно прочитала. Там було вісім імен. Вона підвела очі.

— Лісса Джеймісон, бібліотекарка з кришталевою кулею? Ерні Келверт? Ви певні щодо цих двох?