Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

Вони помотали головами. Расті це не здивувало. Це схоже на вітрянку: короткотривала хвороба, яку переживають головно діти, і тільки раз.

— Їдьте вперед, док, — порадив Роммі. — Навіщо вам тягти вгору все те свинцеве лайно на собі, якщо можна обійтися без цього, тільки обережно.

Расті поволі рушив. Він чув, як пришвидшилося цокотіння лічильника Ґайґера, але в собі нічого особливого не відчував. З вершечка гряди з п'ятнадцятисекундним інтервалом зблискував «маяк». Він порівнявся з Роммі й дітьми, потім обігнав їх.

— Я не відчуваю нічогісі… — почав він, але тут-таки воно й навалилося: ні, не запаморочення, а почуття химерності й дивної ясності. Поки воно тривало, власна голова здавалася йому телескопом, крізь який він міг побачити все, що йому могло забагнутись, хоч яким би далеким воно не було. Якби схотів, він міг би побачити свого брата в Сан-Дієго, як той їде вранці на роботу[363]. Поряд, у сусідньому всесвіті, він чув, як скрикує Бенні.

— Ой, доктор Расті вирубається!

Але він не вирубився; путівець перед собою, як і перше, він бачив абсолютно ясно. Божественно ясно. Кожен камінчик і луску слюди. Якщо він і вильнув машиною, — а йому здалося, що так, — то лише для того, щоб обминути чоловіка, котрий стояв посеред дороги. Чоловік був довготелесий, понад того йому додавав зросту геть абсурдний червоно-синьо-білий ковпак, ще й комічно покривлений. На ньому були джинси і майка з написом: МИЛА БАТЬКІВЩИНО АЛАБАМА, ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ[364]. «Та це ж не людина, це ж гелловінське опудало». Авжеж, звісно. Хіба щось інше могло стояти отак, із зеленими садовими совочками замість рук, головою з мішковини й очима-хрестиками, нашитими білими нитками?

— Док! Доку! — це був голос Роммі. Гелловінське опудало вибухнуло полум'ям.

А за мить щезло. Тепер перед ним була тільки дорога, гряда і пурпуровий вогник, що зблискував через кожні п'ятнадцять секунд, ніби приговорюючи: «Ходи сюди, ходи сюди, ходи сюди».

Роммі рвонув на себе водійські дверцята.

— Док… Расті… як ви?

— Добре. Найшло й минулося. Гадаю, з вами було так само. Роммі, а ви що-небудь бачили?

— Ні. На хвильку я п'думав, що звідкись тягне вогнем. Та гадаю, це від того, що в повітрі тхне цим чадним парфумом.

— Я бачив багаття з гарбузів, — сказав Джо. — Я ж вам про це уже розповідав, правда?

— Так.

Расті тоді не надав значення його розповіді, незважаючи на те, що чув щось подібне раніше від власної дочки. Натомість тепер він задумався.

— Я чув крики, — сказав Бенні. — Але решту все забув.

— Я теж чула, — сказала Норрі. — Там був день, але стояла темрява. І ті крики. А ще, здається, сажа падала мені на лице.

— Док, може, нам краще повернути назад? — засумнівався Роммі.

— Нізащо, — заперечив Расті. — Коли в мене є шанс вивести моїх і всіх інших дітей з-під Купола.

— Споримо, дехто з дорослих теж були б не проти піти, — зауважив Бенні, отримавши при цьому ліктем у бік від Джо.