Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

— Ні. Передай, щоб перший, хто її побачить, забрав у неї значок і особисту зброю. Якщо вона пердітиме, що це її приватна власність, нехай напишуть їй розписку, де зазначать, що пістолет їй або буде повернуто, або сплачено за нього компенсацію після завершення кризи.

Картер дописав, потім підвів очі.

— А що коїться з Джунсом, як ви гадаєте, містере Ренні?

— Не знаю. Просто мігрень, мені здається. Що б воно там не було, наразі я не маю часу цим займатися. Є більш нагальні проблеми. — Він показав пальцем на записник. — Подай сюди.

Картер подав. Карлючки третьокласника, але все, що було наказано, записано точно. Ренні поставив свій підпис.

Картер поніс плоди свого секретарювання до поліцейської дільниці. Там Генрі Моррісон зустрів їх з недовірою, яка тут же, після короткого внутрішнього бунту, вщухла. Картер також подивився, чи нема там десь Джуніора, і впевнився, що його нема і ніхто його тут не бачив. Попросив Генрі пильнувати, якщо той з'явиться.

Потім, спонтанно, він спустився донизу відвідати Барбі, котрий, заклавши руки за голову, лежав на своєму тапчані.

— Дзвонив твій бос, — сказав Картер. — Той, що Кокс. Містер Ренні називає його Робіть-Що-Я-Кажу.

— Авжеж, він такий.

— Містер Ренні послав його нахер. І знаєш, що ще? Твій армійський дружбан проковтнув це і не вдавився. Що ти на це скажеш?

— Мене це не дивує, — Барбі не відривав очей від стелі. Слова промовляв ліниво. Це дратувало. — Картере, ти не замислювався, до чого все це веде? Ти хоч трохи намагався уявити собі перспективу?

— Нема ніякої перспективи, Бааарбі. Її більше не існує.

Барбі так само дивився на стелю, лише легка усмішка торкнулась краєчків його губ. Так, ніби він знав щось невідоме Картеру. Картеру захотілося відімкнути двері камери і відбити в цього гівноїда охоту отак тут лежати, прохолоджуватися. Тоді він згадав, що трапилося на парковці біля «Діппера». Побачимо, як Барбара зі своїми брудними трюками відбиватиметься від розстрільної команди. Нехай спробує.

— До скорого, Бааарбі.

— Авжеж, до скорого, — відповів Барбара, так ні разу на нього й не глянувши. — Це маленьке місто, синку, і ми одна команда.

Коли прозвучав дзвінок у двері пасторського дому, Пайпер Ліббі все ще була в майці «Бостонських ведмедиків» і шортах — своєму звичайному нічному вбранні. Вона відчинила двері, впевнена, що там Гелен Руа, котра прийшла трохи зарано, бо обговорювати приготування до похорону Джорджії вони з нею домовлялися на десяту. Але на ґанку стояла Джекі Веттінгтон. Вона була у формі, але над лівою груддю в неї не було значка, а при стегні пістолета. Вигляд вона мала ошелешений.

— Джекі? Що трапилось?

— Мене вигнали. Цей байстрюк держав на мене зуб ще з різдвяної вечірки в дільниці, коли він спробував помацати мене між ніг, і отримав ляпаса по руці, але навряд, щоб причина полягала тільки в цім чи навіть почасти в цім…

— Заходь, — махнула їй Пайпер. — Я знайшла маленьку газову плитку в шафці в коморі (залишилася від попереднього пастора, я гадаю), і вона, о диво, працює. Чашка гарячого чаю не завадить, правда?

— Чудово звучить, — погодилась Джекі. Сльози, що переповняли її очі, врешті пролилися. Вона ледь не сердито витерла їх зі щік.