Розділ «У ЛЬОХУ»

— Дякую, Джуніоре. Чому б тобі не перепочити решту дня? Піди додому і відпочинь. У тебе змучений вигляд.

— Я хотів би бути присутнім тут, сер, коли ви його допитуватиме. Барбару.

— Не варто тобі непокоїтися, що пропустиш сьогодні щось. Ми дамо йому добу поваритися у власнім соку. Це твого тата ідея, і вона таки слушна. Допитувати його почнемо завтра вдень або ввечері, і ти теж будеш присутній. Даю тобі моє слово. І допитувати його ми будемо рішуче.

— Так, сер. Добре.

— Ніяких отих штучок з «мірандою»[299].

— Ясно, сер.

— І, дякувати Куполу, ніхто його також не передасть окружному шерифу. — Рендолф гостро поглянув на Джуніора. — Все буде точно, як у тій приказці: «Що трапилося в Лас-Вегасі, мусить залишитися в Лас-Вегасі».

Джуніор не знав, що йому на це відповісти: «так, сер» чи «ні, сер», бо не мав поняття, про що цей ідіот за столом зараз базікає.

Рендолф ще мить чи довше так само з натяком дивився на Джуніора, немов бажаючи впевнитися, що вони зрозуміли один одного, а потім раптом сплеснув долонями й підвівся.

— Іди додому, Джуніоре. Ти таки трохи перехвилювався.

— Так, сер, дещо є. Гадаю, я таки піду. Відпочину, тобто.

— У мене в кишені лежала пачка сигарет, коли мене занурював у воду преподобний Коґґінс, — промовив Рендолф тим сердечним тоном, яким діляться улюбленими спогадами. Він обняв Джуніора за плечі, проводжаючи його до дверей. Джуніор зберігав на обличчі шанобливий, зацікавлений вираз, хоча ладен був ледь не заплакати під вагою цієї дебелої руки. Немов несеш на собі краватку з м'яса. — Вони зіпсувалися, звичайно. І я ніколи більше не купив собі іншої пачки. Спасенний від диявольського зілля Господнім Сином. Хіба не благодать Божа?

— Чудасія, — спромігся Джуніор.

— Бренда і Ейнджі отримають найбільшу увагу, звісно, і це нормально — визначна мешканка міста і молода дівчина, у котрої все життя ще було попереду, але преподобний Коґґінс теж мав своїх прихильників. Не кажучи вже про велику кількість парафіян, котрі любили його.

Кутиком лівого ока Джуніор бачив оклецькувату долоню Рендолфа. Йому подумалося, а як би повівся Рендолф, аби він раптом вкусив його за цю руку. Може, навіть відгриз би нафіг якийсь з його товстих пальців і виплюнув на підлогу.

— Не забуваймо й про Доді, — він сам уявлення не мав, навіщо це промовив, але воно подіяло. Рука Рендолфа впала з його плечей. Чоловіка наче громом вдарило. Джуніор зрозумів, що той просто забув про Доді.

— О Господи, — промимрив Рендолф. — Доді. А хто-небудь дзвонив Енді, повідомляв йому?

— Не знаю, сер.

— Твій батько мусив би, точно?

— Він надзвичайно заклопотаний.