Розділ «У ЛЬОХУ»

— Стоп, стоп, припиніть його бити! — голос долітав з величезної відстані, але Барбі не мав сумнівів, що належить він дружині Расті. — Він же лежить, він уже безпечний, хіба вам не ясно?

Навкруг нього в якомусь хитромудрому танку човгали підошви. Хтось наступив йому на гузно, перечепився, скрикнув: «Ой, бля!», а потім його копнули в стегно. Все це відбувалося дуже далеко. Пізніше буде боляче, але саме зараз усе було не так вже й погано.

Чиїсь руки вчепилися в нього, підсмикнули вгору. Барбі намагався підвести голову, втім, легше було просто дозволити їй висіти. Його потягли по коридору до останньої камери, зелений лінолеум сунувся йому між ніг. Що там Дентон казав нагорі? «Апартаменти чекають?»

«А втім, я сумніваюся, щоби там подавали м'ятні подушечки або практикували регулярну зміну постільної білизни», — подумав Барбі. Та це його не обходило. Він усього лише бажав залишитися на самоті й почати зализувати свої рани.

Перед самою камерою хтось уперся йому в зад черевиком, щоби додати прискорення. Він полетів уперед, задерши праву руку, щоб уберегти обличчя перед зіткненням з зеленою шлакоблочною стіною. Намагався також підняти й ліву, але вона так і залишалася безвільною від ліктя й нижче. Голову, проте, він примудрився захистити, отже, вже непогано. Його відкинуло від стіни, він похитнувся і знову впав на коліна, цього разу біля тапчана, немов перед тим, як на нього завалитися, хотів сотворити молитву. За спиною грюкнули, замикаючись, двері камери.

Барбі зчепив руки на тапчані — ліва вже потроху почала діяти — й підважився. Обернувшись, він устиг побачити Рендолфа, котрий вирушив геть бійцівською ходою — кулаки стиснуті, голова нахилена. Трохи подалі Дентон відмотував з голови Ширлза залишки пов'язки, тоді яка сам Ширлз люто вдивлявся (потужність цього розлюченого погляду якимсь чином навіть посилювали темні окуляри, котрі тепер сиділи криво в нього на носі). Віддалік, за чоловіками, біля підніжжя сходів стояли жінки-офіцери. Обидві мали однаково стривожений, приголомшений вигляд. Лінда Еверет зблідла на лиці більше, ніж зазвичай, і Барбі здалося, що він помітив зблиск сліз між її вій.

Барбі зібрав всю свою волю і погукав:

— Офіцере Еверет!

Вона аж здригнулась, сполошена. Хіба хоч хтось називав її коли-небудь раніше «офіцером Еверет»? Либонь, лише школярики, коли вона виконувала свої обв'язки, контролюючи пішохідні переходи, що й було, мабуть, найсерйознішими з завдань, які покладалися на неї, як на копа на півставки. До цього тижня, тобто.

— Офіцере Еверет! Мем! Прошу вас!

— Заткнися! — гаркнув Фредді Дентон.

Барбі до нього було байдуже. Він відчував, що ось-ось може зомліти або щонайменше йому потьмариться в очах, але поки що він тримався.

— Скажіть вашому чоловікові, щоби оглянув трупи! Особливо місіс Перкінс! Мем, він мусить провести експертизу тіл! Їх не привозили до шпиталю. Ренні цього не дозво…

Пітер Рендолф стрімко рушив назад. Барбі помітив, яку річ він відчепив з пояса у Фредді Дентона, і хотів було прикрити руками собі обличчя, але руки в нього були надто важкими.

— Ти напросився, синку, — мовив Рендолф, просовуючи крізь ґрати газовий диспенсер, і натиснув кнопку.

Норрі зупинила свій велосипед на Чорній Гряді посередині поїденого іржею мосту і стояла, вдивляючись у дальній кінець просіки.

— Їдьмо краще далі, — сказав Джо. — Треба, поки є час, скористатися денним світлом.

— Так-так, але поглянь-но, — відповіла Норрі, показуючи пальцем.

На протилежному березі, під крутим урвищем, розпластані в мулі там, де перед появою Купола, котрий уповільнив Престіл, ще недавно бурхливо текла річкова вода, лежали трупи кількох оленів: самець, дві самиці й пара річнячків. Усі доволі великого розміру; літо в Міллі було славним, тож і їм вистачало харчів. Джо бачив хмарки мух, що роїлися над трупами, чув навіть їхнє дрімливе гудіння. Звук, який у звичайний день було б заглушено шумом стрімкої річки.

— Що з ними могло трапитись? — спитав Бенні. — Як гадаєте, чи нема чогось спільного між ними і тим, що ми шукаємо?