Розділ «У ЛЬОХУ»

Джо розсудив, що технічно така ймовірність існує, але він у це не вірив.

— Я думав про версію самогубства, — йому ненависне було тремтіння у власному голосі, але, попри все, він ніяк не міг йому зарадити. — Це роблять і кити, і дельфіни — викидаються на берег. Я бачив по телевізору. А тато мені казав, що й осьминоги таке роблять.

— Що за гутірка, — застерегла його Норрі. — Восьминоги.

— Та яка різниця. Тато казав, що, коли їхнє середовище стає геть забрудненим, вони відгризають самі собі мацаки.

— Чувак, ти хочеш, щоби я знову виригав? — спитав Бенні. Голос У нього звучав жалісливо і втомлено.

— Отже, саме це зараз тут, забруднення середовища? — запитала Норрі. — Тобто довкілля?

Джо скинув оком на жовтувате небо. Потім показав на південний захід, де залишився висіти після заподіяної ракетним обстрілом пожежі чорний осад, позбавляючи кольору небо. Цей мазок виглядав на футів триста заввишки і тягнувся десь на милю вшир. Може, й більше.

— Авжеж, — погодилась вона. — Але є й щось інше. Хіба ні?

Джо знизав плечима.

— Якщо на нас очікує раптовий порив до самогубства, то, може, нам краще просто зараз повернути назад? — промовив Бенні. — Я маю дещо, заради чого варто ще пожити. Я поки ще не почав перемагати в «Бойовому молоті»[300].

— Перевір лічильник на ведмеді, — сказала Норрі.

Джо потягнувся сенсорною трубкою до ведмежого трупа. Стрілка не опустилася, але й не піднялася.

Норрі показала на схід. Прямо перед ними дорога виходила з густо порослої чорним дубом[301] смуги, від котрої вона колись і дістала свою назву. Вибравшись із цієї діброви, подумав Джо, вони зможуть побачити на вершечку пагорба яблуневий сад.

— Давайте проїдемо далі, поки принаймні не виїдемо з-під дерев, — сказав він. — Заміряємо звідти, і, якщо рівень дедалі вищає, відразу повернемося до міста і розповімо про все це доктору Еверету, або цьому хлопцеві, Барбі, або їм обом. Хай вирішують, що далі.

Бенні подивився з сумнівом в очах.

— Ну, я не знаю…

— Якщо відчуємо щось зле, зразу ж розвертаємось і назад, — сказав Джо.

— Якщо ми здатні допомогти, ми мусимо це зробити, — сказала Норрі. — Я волію вибратися з Мілла раніше, ніж цілком тут здурію від клаустрофобії.

Вона посміхнулася, показуючи, що це лише жарт, але голос у неї звучав далебі не жартівливо, і Джо поставився до її слів серйозно. Багато хто любив насміхатися з Мілла, який він крихітний — можливо, саме тому тут була такою популярною та пісня Джеймса Макмертрі — і містечко дійсно, у формальному сенсі, було маленьке. І в демографічному. Він зміг пригадати в них лише одну американку азійського походження — Памелу Чен, котра іноді допомагала Ліссі Джеймісон у бібліотеці. А чорних мешканців, після того як родина Леверті переїхала до Оберна, у них нема зовсім. У місті не було «Маконладса», не кажучи вже про «Старбакс»[302], і місцевий кінотеатр давно закрито. Але дотепер Мілл завжди здавався йому географічно великим, багатим на ще не відвідані місцини. Дивно, як місто раптом змаліло в його уяві, щойно він усвідомив, що вони з мамою і татом не можуть більше сісти в машину і просто поїхати собі в бік Люїстона, купити в Йодера смажених устриць і морозива. Авжеж, ресурсів у них повно, але ж вони не вічні.

— Правильно, плач!