Розділ «У ЛЬОХУ»

— Постає питання, — промовив Твіч. — Якщо ті четверо людей були замордовані, чому їх повезли до похоронного салону Бові, а не на патологоанатомічне дослідження? Чия це була ідея?

Перш ніж Расті встиг щось сказати, вимкнулося світло. Шпитальний генератор нарешті доїв пальне.

Додивившись, як вони підчистили залишки її китайського рагу (там же спочили й усі залишки телячого фаршу), Клер махнула трьом дітям, щоб встали перед нею в кухні. Вона дивилася на них серйозно, і вони так само дивилися на неї — такі юні та сповнені такої лячної рішучості. Тоді, зітхнувши, вона вручила Джо його рюкзак. Бенні зазирнув усередину й побачив три сендвічі з арахісовим маслом і джемом, три фаршированих яйця, три пляшки «Снепла»[297]і півдюжини штук вівсяного печива з родзинками. Хоч і щойно був пообідав, він просяяв.

— Пречудово, місіс Маккейн! Ви справжня…

Вона не слухала, всю свою увагу зосередивши на Джо.

— Я розумію, що це, мабуть, дуже важливо, тому вирушаю з вами. Я навіть підвезу вас туди, якщо ви…

— Не треба, мамо, — перебив їй Джо. — Це приємна прогулянка на велосипедах.

— І безпечна, — додала Норрі. — На дорогах майже нема машин.

Очі Клер не відривалися від Джо, пропалюючи його наскрізь тим знаменитим Материнським прозором.

— Тоді пообіцяй мені дві речі. Перше, що ще до настання темряви ти повернешся додому… і я не маю на увазі останній ковток сутінків, я маю на увазі, поки ще світитиме сонце. Друге, якщо ви щось таки знайдете, ви позначите його місцезнаходження, і залишите його в повній і цілісній недоторканності. Я визнаю, що ви троє можете бути найкращими шукачами того-незнано-чого, але розбиратися з ним — це справа дорослих. То ти даєш мені слово? Обіцяй, бо інакше я поїду з вами за компанію.

Бенні висловив свій сумнів:

— Я ніколи не їздив по Чорній Гряді, місіс Макклечі, але неподалік цієї дороги бував. Не думаю, щоб ваш «Шеві», так би мовити, годився для такої подорожі.

— Тоді пообіцяйте мені або залишитеся тут, вибирайте.

Джо пообіцяв. Решта двоє теж. Норрі навіть перехрестилася. Джо почав одягати на плечі рюкзак. Клер опустила до нього свій мобільний телефон.

— Не загубіть його, містере.

— Авжеж, ма. — Джо переступав з ноги на ногу, йому не терпілося вже піти.

— Норрі? Я можу покластися на тебе, щоб ти натиснула на гальма, якщо ці двоє раптом знавіженіють?

— Авжеж, мем, — відповіла Норрі Келверт так, ніби тисячу разів за останній рік вона сама не заглядала смерті в лице, або не перебувала за мить до знівечення на своїй дошці. — Звісно, що можете.

— Я сподіваюсь. Я дуже сподіваюсь, — сказала жінка Клер, тримаючись за скроні так, немов у неї розболілася голова.

— Суперовий обід, місіс Макклечі! — сказав Бенні й підняв руку. — Дайте п'ять.