Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Іноді яку пару черевиків…

— Шив черевики?

— Ні. Чистив.

— Que va, — сказала Пілар. — Щось ти не договорюєш. — Вона оглянула його смугляве обличчя, гнучку постать, скуйовджену чуприну, пригадала, як він ходить, ступаючи з підбора на носок. — Чому в тебе не вийшло?

— Що не вийшло?

— Що? Ти знаєш що. Он ти й зараз кіску носиш.

— Певно, тому, що боявся.

— Статури ти непоганої,— сказала Пілар. — Але обличчя так собі. Отже, кажеш, боявся, га? А в тому ділі з поїздом ти наче не боявся.

— Тепер я вже не боюся, — мовив хлопець. — Анітрохи. Бачив таке, що куди там бикам, — і гірше, й страшніше. Ну, який бик може зрівнятися з кулеметом! Та все ж таки, якби зараз опинився з биком на арені, то не знаю, чи послухалися б мене ноги.

— Він хотів стати матадором, але боявся, — пояснила Пілар Робертові Джордану.

— Ти любиш кориду, товаришу динамітник? — спитав Хоакін, блиснувши в усмішці білими зубами.

— Дуже, — відповів Роберт Джордан. — Дуже, дуже люблю.

— Ти бачив її у Вальядоліді? — спитав Хоакін.

— Так, у вересні на ярмарку.

— Це моє рідне місто, — сказав Хоакін. — Чудове місто, й люди там гарні, buena genue, але скільки лиха вони зазнали під час цієї війни! — Враз обличчя його потемніло. — Там застрелили мого батька. І матір. І зятя, а оце тепер сестру.

— От звірі! — сказав Роберт Джордан.

Скільки разів він уже чув таке? Скільки разів бачив, як люди через силу вимовляють ці слова? Скільки разів спостерігав, як очі наливаються слізьми й голос хрипне, коли треба вимовити просте слово — «батько», «брат», «мати», «сестра»! Хіба полічиш, скільки разів доводилося чути, як люди отак згадували про своїх близьких? Майже завжди вони починали мову про це так, як цей хлопець: несподівано, коли в розмові раптом згадувалася назва рідного міста; і відповідаєш їм завжди однаково: «От звірі!»

Ти тільки чуєш, кого вони втратили. Ти не бачив, як упав убитий батько, перед тобою не постає картина його смерті, як постала картина смерті фашистів з розповіді Пілар біля струмка. Ти знаєш, батька розстріляли десь на подвір'ї чи під муром, десь у полі, чи в садку, чи вночі при дорозі, при світлі автомобільних фар. Тобі доводилося бачити зверху, з гір, те світло й чути постріли, а потім спускатися на дорогу й знаходити трупи. Але ти не бачив, як убили матір, чи сестру, чи брата. Ти тільки чув про це; чув постріли і бачив трупи.

Пілар навіч показала йому, що відбувалось у тому містечку.

Якби ж ця жінка вміла писати! Він спробує записати її розповідь, записати тими самими словами, коли йому пощастить потім усе пригадати. Боже, як вона вміє розповідати. Краще, ніж Кеведо, подумав він. Кеведо не зміг би описати смерть якого-небудь дона Фаустіно так, як вона. От якби мені вистачило хисту написати таке оповідання, думав він. Саме про те, що ми робили, а не про те, що вони робили з нами. Про це він знав уже більше, ніж досить. Бо не раз чув у ворожому тилу. Але треба знати, які ці люди були раніше, треба знати, які вони були в своєму містечку.