Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Він дивився на річку й згадував, яка прохолода була в затінку під мостом. Хоч би швидше прийшли, подумав він. Аби лиш мені не стало наморочитися в голові раніше, ніж вони прийдуть.

Як ти гадаєш, кому легше? Тим, хто вірує, чи тим, хто сприймає все так, як воно є? Віра, звичайно, втішає, зате ми знаємо, що боятися нічого. Погано тільки, що все минає. Погано, якщо вмирати доводиться довго і якщо до того дуже боляче, бо це принижує тебе. Ось тут тобі таки поталанило. З тобою цього не станеться.

Добре, що вони пішли. Так набагато краще, без них. Мені таки щастить. Їй-бо. Було б набагато гірше, якби вони всі були тут, розкидані по цьому схилу, де лежить сірий кінь. Чи збилися б докупи навколо мене, вичікуючи. Ні. Вони пішли. їх тут нема. Тепер якби ще наступ та був вдалий. Ти чого ще хочеш? Усього. Я хочу всього, але я візьму, що можна. Хай навіть цей наступ захлинеться, що ж, інші будуть вдалі. Я не помітив, чи пролетіли літаки назад, чи ні. Господи, яке щастя, що я зумів примусити її поїхати.

Добре б розповісти про все дідусеві. Все ж, напевно, йому ніколи не доводилося переходити лінію фронту, і розшукувати своїх, і виконувати завдання таке, як сьогодні виконав я. Звідки тобі знати? Може, він п'ятдесят таких завдань виконав. Ні, сказав він. Будь точний. Такого ніхто не зробить п’ятдесят разів. Навіть і п'ять разів. Може, навіть і один раз не так просто. Та ні, чого ж. Ти не єдиний.

Хоч би швидше вони прийшли, сказав він. Хоч би прийшли зараз, а то нога починає боліти. Мабуть, пухне. Все складалося так добре, поки не вдарив цей снаряд, подумав він. Але і то щастя, що він не вдарив раніше, коли я був під мостом. Коли то-небудь робиться не так, рано чи пізно має статись біда. Твоє було відспівано, ще коли Гольц дістав цей наказ. І ти це знав, і це, напевне, передчувала Пілар. Згодом усе це в нас буде налагоджено краще. Похідні рації — ось що нам треба. Так, нам багато чого треба. Мені б, наприклад, мати запасну ногу.

Він через силу всміхнувся цій думці, бо нога тепер дуже боліла в тому місці, де був пошкоджений нерв. Ох, нехай уже йдуть, подумав він. Я не хочу робити того, що зробив мій батько. Я зроблю, якщо треба буде, але краще б не було потреби. Я проти цього. Не думай про це. Не думай про це. Хоч би швидше вони йшли, гади, подумав він. Хоч би швидше, хоч би швидше.

Нога тепер дуже боліла. Заболіла раптово, як тільки почала пухнути після того, як він перевернувся, і він сказав собі: а може, все ж зробити це зразу? Здається, я не надто терплячий на біль. Слухай, як я це зроблю, ти мене зрозумієш, еге? До кого це ти говорив? Ні до кого, відповів він сам собі. Мабуть, до дідуся. Ні. Ні до кого. Ох, хай йому чорт, хоч би вже вони йшли.

Послухай, а може, все ж зробити це, бо, коли знепритомнію, тоді я вже нічого не вдію, і мене візьмуть, і допитуватимуть, ставитимуть всілякі запитання, і робитимуть всілякі речі, і це буде дуже недобре. Краще не допустити до цього. Так, може, все ж зробити це зараз — і по всьому? Ох, ти послухай, ну ж бо, послухай, нехай уже йдуть швидше.

Не дуже ти годишся для цього діла, Джордане, сказав він. Не дуже. А хто на це годиться? Не знаю, та й знати не хочу. Але ти — ні. Саме ти — зовсім ні. Зовсім не годишся, зовсім. По-моєму, час. А по-твоєму?

Ні, не час. Бо ти ще можеш дещо зробити. Поки ти ще знаєш, що саме, ти це повинен зробити. Поки ти ще пам'ятаєш це, ти повинен чекати. Ідіть же! Нехай ідуть! Нехай ідуть! Нехай ідуть!

Думай про тих, що поїхали, сказав він. Думай, як вони пробираються через ліс. Думай, як вони перебродять потік. Думай, як вони їдуть вересовищем. Думай, як вони підіймаються схилом. Думай, як сьогодні ввечері їм уже буде добре. Думай, як вони їдуть цілу ніч. Думай, як вони завтра приїдуть у Гредос. Думай про них. Під три чорти, до біса, думай про них. Далі Гредоса я вже не можу про них думати, сказав він.

Думай про Монтану. Не можу. Думай про Мадрід. Не можу. Думай про ковток холодної води. Добре. Ось так воно й буде. Як ковток холодної води. Брешеш. Ніяк воно не буде. Просто нічого не буде. Нічого. Тоді зроби це. Зроби. Ну зроби. Тепер Уже можна. Давай, давай. Ні, треба чекати. На що? Ти знаєш сам. От і чекай.

Я не можу далі чекати, сказав він. Якщо я почекаю ще хвилинку, я зомлію. Я знаю, бо до цього вже тричі йшлося, але я стримувався. Я стримувався, і воно минало. Але тепер я не знаю. Напевно, там, у нозі, внутрішня кровотеча, адже ця кістка все навколо порвала. Особливо, коли перевертався. Від того й пухлина, і слабкість, і починаєш непритомніти. Тепер уже можна це зробити. Я тобі серйозно кажу, вже можна.

Але якщо ти дочекаєшся і затримаєш їх хоча б ненадовго чи якщо тобі пощастить убити хоча б офіцера, це може багато вирішити… Одна річ, зроблена вчасно…

Гаразд, сказав він. І він лежав спокійно і намагався втримувати себе в собі, відчуваючи, що починає вислизати із себе; так іноді відчуваєш, як сніг починає зсуватися з гірського схилу, і він сказав: тепер треба спокійно, аби лиш мені протриматися, поки вони прийдуть.

Щастя Роберта Джордана не зрадило його, бо саме в цю хвилину кавалерійський загін виїхав з лісу й перетяв дорогу. Він стежив, як вершники підіймаються схилом. Він бачив, як дозорець зупинився коло сірого коня й гукнув щось офіцерові і як офіцер під'їхав до нього. Він бачив, як обидва схилилися над сірим конем. Упізнали його. Цього коня і його господаря бракувало в загоні з учорашнього ранку. Роберт Джордан бачив їх на середині схилу, недалеко від себе, а внизу він бачив дорогу, й міст, і довгу низку машин за мостом. Він тепер цілком володів собою і довгим, уважним поглядом обводив усе навколо. Потім він подивився на небо. В небі пливли великі білі хмари. Він торкнувся долонею глиці на землі й помацав кору дерева, за яким лежав.

Потім улаштувався якомога зручніше, вперся ліктями в глицю, а дуло автомата притис до сосни.

Підіймаючись по слідах утікачів, офіцер мав проїхати ярдів за двадцять нижче від того місця, де лежав Роберт Джордан. На такій відстані це не так уже й важко. Офіцер був лейтенант Беррендо. Він щойно повернувся з Ла-Гранхи, коли надійшла звістка про напад на нижній шляховий пост, і йому було наказано виступити зі своїм загоном туди. Вони мчали щодуху, але потім мусили повернути назад, бо міст уже підірвали, і вони переправилися через ущелину вище за течією і поїхали лісом. Коні їхні були в милі й навіть клусом ішли важко.

Лейтенант Беррендо їхав схилом, придивляючись до слідів; його худорляве обличчя було зосереджене й похмуре; автомат лежав поперек сідла. Роберт Джордан лежав за деревом, стримуючи себе, дуже обережно, дуже уважно, щоб не здригнулася рука. Він чекав, коли офіцер виїде на осоння, де перші сосни лісу виходили на зелений схил. Він відчував, як серце його б’ється об устелену глицею землю.