Розділ «ПІСЛЯМОВА»

ПО КОМУ ПОДЗВІН

Б 1936–1938 роках Хемінгуей як кореспондент кілька разів побував у охопленій громадянською війною Іспанії. Поразку республіканців він сприйняв дуже болісно. Повернувшись до Америки, він прагне якнайшвидше розповісти людству правду про Іспанію, про фашизм. Узагальнюючи власні спостереження, письменник приходить до висновку — людству загрожує нова світова війна. В листі до Костянтина Симонова Хемінгуей писав: «Після Іспанської війни я мусив писати негайно, бо знав — насувається нова війна, і відчував, що часу обмаль». Оселившись у Гавані, в березні 1939 р. він розпочинає, а в липні 1940 р. закінчує писати роман. 21 жовтая 1940 року він вийшов у світ.

Хемінгуей так говорив про цей твір: «По кому подзвін» — одна з восьми моїх основних книжок, я люблю її найбільше, але вона ще не закінчена. Я написав її одним подихом після того, як близько двох років щовечора передавав телефоном у Нью-Йорк дві шпальти про страхіття громадянської війни. В романі багато шлаку». Що саме письменник вважав «шлаком» у цьому творі — невідомо, бо конкретно він про це так ніколи й не сказав.

К. Симонов називає «головною і визначальною рисою» роману непримиренну і дійову ненависть Хемінгуея до фашизму. Тема роману — громадянська війна в Іспанії, а його герой — американець, що загинув, борючись за перемогу Іспанської республіки.

Письменник не дає широкої картини громадянської війни — роман побудовано майже як класицистичний твір за принципом трьох єдностей — часу, простору і дії. Події розгортаються в горах Гвадаррами, від середини дня в суботу до полудня у вівторок (тобто три доби, а точніше — 68 годин) останнього тижня травня 1937 року і зосереджені навколо операції по знищенню мосту, яку має здійснити підривник Роберт Джордан з допомогою партизанського загону, розташованого в районі цього мосту.

За ці шістдесят вісім годин герой — колишній викладач іспанської мови в американському коледжі, а нині — боєць республіканської Іспанії,— встигає так багато пережити, передумати, відчути, що за своєю насиченістю години ці можуть дорівнювати цілому людському життю. Але письменника цікавить не лише сам Роберт Джордан. Тут, на відміну від своїх попередніх романів, він не обмежується переконливим зображенням тільки головного героя, а через змалювання широкого кола персонажів, через розповіді дійових осіб, через їхні спогади протягує нитки в минуле, «вписує» іспанську громадянську війну в картину одвічної боротьби людини за свої права, розширює картину до розмірів епічного полотна. Тобто намагається — і досить успішно — поєднати ліричний, типовий для нього роман з епічною розповіддю.

Досі Хемінгуей всіляко уникав епічності, зокрема у творах про першу світову війну, віддаючи перевагу точному відтворенню певного окремого моменту і певного індивідуального відчуття над узагальненим, зображенням. Але з часом погляд письменника на взаємини людини і світу змінився, і в романі про боротьбу іспанського народу з фашизмом епічність відчувається у всіх пластах, розповіді.

Цікаво згадати про епіграф до роману. Уривок з вірша англійського поета XVII століття Джона Донна конденсує у собі думку, що немає людини, яка б існувала сама по собі, що кожна людина — це лише часточка материка — людства. Радянський дослідник І. А. Фінкельштейн дає таке тлумачення епіграфа: «Джордан вважає, що міст може стати саме тією точкою, навколо якої повернеться не лише доля операції, а й доля Республіки і навіть більше — людства. Тому само собою випливає порівняння того, що доводиться здійснити герою, з Фермопілами, з подвигом Горація, із самозреченням голландського хлопчика, який заткнув пальцем дірочку в греблі і цим запобіг катастрофі, що загрожувала країні. Так само закономірно виникає в романі й думка про загрозу фашизму для Сполучених Штатів — адже книжка, що, здавалось, написана про незначний епізод громадянської війни в Іспанії, прагне охопити материк — людство. Так починає втілюватися в художній тканині роману його епіграф — процес, що відбувається протягом усього твору».

Головний герой роману, як і завжди в Хемінгуея, людина, близька йому своїм духом, поглядами, навіть наділена елементами біографії письменника — дід Джордана, так само, як і дід Хемінгуея, брав участь у Громадянській війні в Америці на боці Північних штатів. Саме він навчив хлопчика, що за людську волю треба боротися, її треба відвойовувати із зброєю в руках. Батько Джордана (дуже дорога для нього людина) так само, як і батько письменника, виявив слабодухість — вкоротив собі віку. Роздуми Джордана про батька і діда — це водночас роздуми про ціну життя, про людський обов'язок перед життям, про життя і смерть. Джордан близький Хемінгуею і своєю любов'ю до Іспанії, до її народу, і, нарешті, своїм ставленням до громадянської війни.

4 січня 1951 року в листі до Карлоса Бейкера (біографа і дослідника творчості письменника) Хемінгуей писав: «Під час громадянської війни в Іспанії в республіканському таборі було не менше п'яти партій. Я намагався зрозуміти й оцінити всі п’ять (дуже важко) і не належав до жодної з них… Але в політичному відношенні я завжди був на боці Республіки від того самого дня, коли її було проголошено і навіть задовго до того». Герой так само, як автор, не належить до жодної партії. Як і письменник, він вважає своїм обов'язком боротися з фашизмом там, де він сьогодні найбільш небезпечний. Але понад усе для нього є воля людини.

Обравши такого героя, Хемінгуей визначив цим свою позицію. Як зазначав К. М. Симонов: «Роман про громадянську війну в Іспанії написав американець, зробив головним героєм роману американця і побачив іспанський народ і іспанську революцію його очима. Цього не можна забувати, читаючи роман і оцінюючи його різні аспекти, бо ця особливість закладена просто в основі твору і багато що визначає в ньому».

Отже, й погляд на війну обумовлено ступенем політичної і громадянської зрілості головного героя. З одного боку, це людина, яка добре знає Іспанію, історію країни, внутрішні закони її життя. Вона здатна зрозуміти іспанський народ, побачити його, так би мовити, зсередини. При цьому незалежність мислення дозволяє цій людині мати власну, іноді далеку від загальновизнаної, думку про події, які відбуваються навколо неї, про людей, з якими їй доводиться зустрічатися. Це важливо, коли йдеться про людей, що реально існували і так чи інакше «увійшли» в хемінгуеївський твір. Своїх героїв Хемінгуей, як правило, не вигадував, а створював, відшовхуючись від конкретних прототипів.

Радянський генерал-полковник Хаджі Мамсуров ще зовсім молодим хлопцем воював в Іспанії під вигаданим ім'ям — Ксанті. Він був зв'язаний з роботою партизанських груп, що діяли в тилу франкістів. Саме до нього Михайло Кольцов привів якось Хемінгуея і попросив якомога більше розповісти відомому письменнику про роботу партизан. Прочитавши згодом роман, Мамсуров впізнав у його героях своїх давніх друзів.

Мамсуров згадує про старого Баутісту, що у ворожому тилу був за провідника для тих, хто йшов на завдання. «У липні чи серпні 1937 року ми підпалили сімнадцять літаків на аеродромі в Севільї,— згадує Мамсуров. — Атакували аеродром, розділившись на групи по двоє-троє в кожній. Напарник Баутісти загинув, а його самого було поранено. Нам не пощастило відбита його у фашистів. Недалеко від Бадахоса вони поставили на пагорбі хрест, розіп'яли на ньому старого й підпалили». Так загинув той, з кого Хемінгуей писав образ свого Ансельмо.

Мамсуров згадує також небалакучого Мігеля Хуліо Хусто, що командував одним з центральних партизанських загонів у Естремадурі. Він дуже схожий на командира загону Ель Сордо з роману «По кому подзвін». У Мігеля вела господарство жінка, що зовнішністю й історією свого життя нагадує хемінгуеївську Пілар.

Ще один жіночий образ в романі — образ Марії — теж значною мірою взятий з життя. Письменникові розповіли про трагедію однієї дванадцятирічної дівчинки. Саме про її історію — страту батьків і вчинену над нею фалангістами наругу — розповідається в романі.

Хемінгуей був особисто знайомий і з американцем, майором Робертом Меррімевом — у минулому викладачем коледжу, а під час війни — командиром П'ятнадцятої Інтернаціональної бригади, який відзначився під Бельчіте своєю хоробрістю. Можливо, він послужив письменникові за прототип головного героя.

Хемінгуей знав багатьох з тих, що займали керівні посади у військах Республіки, а також багатьох комуністів і республіканців. І своїх героїв часто наділяв рисами знайомих йому людей. Ставився він до них по-різному, але загалом об'єктивно. Так, із гнівним презирством змальовує письменник А. Марті, колишнього революціонера, відомого діяча Французької компартії, який згодом був виключений з її рядів. Хемінгуей раніше за багатьох побачив справжню сутність цього честолюбця й зрадника інтересів партїі і народу. Марті був прикрим винятком серед командирів республіканської армії. Загалом це були чесні, мужні, талановиті, безмежно віддані справі Республіки люди. Такими й показує їх Хемінгуей у своєму романі.

Колись у Парижі Хемінгуей познайомився з композитором і музикознавцем Гюставом Дюраном. Під час громадянської війни в Іспанії Дюран був полковником республіканської армії. В ті роки їхнє знайомство швидко переросло в дружбу. Є підстави гадати, що Дюран став прототипом Дюваля — начальника штабу генерала Гольца.