Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Не знаю, — відповіла Пілар і пішла вперед. — А ти як гадаєш?

— Не знаю.

— Є речі, що мене іноді дуже сердять, — люто сказала Пілар. — Розумієш? От, наприклад, те, що мені сорок вісім років. Чуєш? Сорок вісім років і бридка пика на додачу. Або те, що такий-от нездара-матадор із комуністичним ухилом злякано кривиться, коли я жартома кажу, що поцілую його.

— Неправда, Пілар, — сказав хлопець. — Не було цього.

— Que va, неправда. Але мені на… на всіх вас… А ось і він. Hola, Сантьяго! Que tal?

Чоловік, до якого звернулася Пілар, був присадкуватий, кремезний, з вилицюватим смаглявим обличчям; він мав сиве волосся, широко розставлені жовто-карі очі, тонкий орлиний ніс, як у індіанця, і великий рот з тонкими губами; верхня губа нависала над нижньою. Він був чисто виголений, і чабанські штани й чоботи пасували до його кривих ніг. Він вийшов із печери й перевальцем рушив до них. Хоч день стояв дуже теплий, його шкіряна куртка, підбита хутром, була застебнута до самого горла. Він простяг Пілар велику брунатну руку.

— Hola, жінко, — сказав він. — Hola, — обернувся він до Роберта Джордана, потиснув йому руку, швидко й допитливо подививсь у вічі. Роберт Джордан побачив, що очі в нього жовті, як у кота, й тьмяні, як у змії.— Guara, — сказав він Марії й поплескав її по плечу. — Їли? — спитав він у Пілар.

Вона похитала головою.

— Їсти, — сказав він і подивився на Роберта Джордана.— Пити? — спитав він і, відігнувши великий палець донизу, зробив, кулаком такий рух, наче наливав щось.

— Дякую, охоче.

—Добре, — сказав Ель Сордо. — Віскі?

— У тебе є віскі?

Ель Сордо кивнув головою.

— Ingles? — спитав він. — Не Ruso?

— Americano.

— Американців тут мало, — сказав він.

— Тепер побільшало.

— Тим краще. З Північної чи з Південної?

— 3 Північної.

— Все одно що Ingles. Коли висадиш міст?