Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— До чого тут моя рука? — сердито перебив він.

— Ти послухай. Не сердься, хлопче. Все оте про руку — циганські вигадки, я просто набивала собі ціну. Нічого такого на ній не було.

— Годі про це, — холодно сказав він.

— Ні,— мовила вона голосом хрипким і ніжним. — Це все мої побрехеньки. Я не хочу, щоб ти тривожився в день битви.

— Я не тривожуся, — сказав Роберт Джордан.

— Ні, Ingles, — сказала вона. — Ти дуже тривожишся і маєш на те підстави. Але все буде гаразд. Для цього ми й на світ народилися.

— Мені не потрібен політкомісар, — відповів їй Роберт Джордан.

Вона знову всміхнулася мило й щиро своїми пересохлими, широкими губами й сказала:

— Я тебе дуже люблю, Ingles.

— Мені це ні до чого зараз, — сказав він. — Ni tu, ni Dios [118].

— Так, знаю, — хрипко прошепотіла Пілар. — Я просто хотіла сказати тобі. І не тривожся. Ми зробимо все як слід.

— А чом би ні? — сказав Роберт Джордан, і шкіра на його бличчі ледь сіпнулася від кволої усмішки. — Авжеж, зробимо. Все буде гаразд.

— Коли ми вирушимо? — спитала Пілар.

Роберт Джордан глянув на годинник.

— Хоч зараз, — сказав він.

Він подав один рюкзак Ансельмо.

— Ну, як ти, старий? — запитав він.

Ансельмо дотісував останнього клинця за тим зразком, що дав йому Роберт Джордан. Це були запасні клинці, приготовані про всяк випадок.

— Добре, — сказав старий і кивнув головою. — Поки що дуже добре. — Він простяг уперед руку. — Дивися, — сказав він і усміхнувся. Його рука не тремтіла.

— Bueno, у que? [119] — сказав йому Роберт Джордан. — Я теж можу удержати всю руку, щоб не тремтіла. А от давай одного пальця.